Фото тут!

Мінськ, Білорусія

Рига, Латвія

Таллін, Естонія

Вільнюс, Литва

Довелось відвідати месу в латвійському католицькому костелі. На диво почував себе не як зазвичай – витягнутим з контексту – а, навпаки, якось асимілювався з бекграундом. Ще з поїздки до Італії взяв собі за звичку, по можливості, заходити в католицькі заклади, бо, як мінімум, можна послухати орган, сидячи на лавочках, відпочити від довготривалої мандрівки якимось містом. Цього разу за досить-таки мало часу побачив дві країни, чи скоріше їх якісний урбаністичний екстракт – столичне життя. Зараз, за замерзлим вікном буса, проскакують пейзажі Естонії, але проблематично визначити − чи міські чи сільські. Вранці дядько – представник української діаспори у Латвії, який нас супроводжував деякий час, − казав про співвідносність країн Прибалтики за економічною складовою. Естонію він поставив на перше місце. Зараз я можу повністю погодитися з його твердженням, оскільки, як мінімум, моїй дупі легше від відсутності нерівностей на дорогах. Звісно ж, недоліком, як на мене, прибалтійських країн є перманентний холод. Зважаючи, що Таллін на 400 км вище Риги, то й природно, що тут морозитиме ще більше.

Щодо загальних вражень, то найперше зачепили увагу сині дорожні знаки. Хто був у Польщі та Угорщині, той, певне, знає, що вони в основному зеленого кольороу, а синій – прерогатива радянщини, себто, її пережитку. Так і тут. У Латвії, їдучи в електричці, пейзажі за вікном мало чим відрізнялися від деяких українських. Часто ті самі цегляні будинки, які в 60-х роках будували по всьому Союзу, паркани з дротяної сітки і взагалі, якби не іншомовні вивіски на будинках, міг би сплутати країну з Україною. Поїзд чистіший, на вулицях якось прибраніше (але може тому, що снігу повно). Естонія вночі мало чим відрізняється від інших країн, а тому логічніше буде закрити мака і дочекатись приїзду в заклад, де, сподіваюсь, нормально заночуємо сьогодні і виставити це писаніє в інтернет.

11:02, 2010-12-19 

Виїхали з Талліна. Завтра вранці, сподіваюсь, будемо ходити вулицями Литовської столиці.

Щодо вражень від Талліна. Багато де був, але чомусь Естонія мене зачепила. Архітектура лише чого варта. Старе місто обмежене кам’яними мурами з баштами, які збереглися досьогодні. Цікаво, що у межах мурів територія невелика, а будинки будували “вверх”, тобто, вони в основному високі і 3-4-ьох поверхові. Естонці говорять російською і досить непогано. Стереотип щодо їх виключної російськофобності розвіяний :). Щоправда, стереотип щодо “холодної півночі” є швидше дійсністю, аніж банальним накрутом − тут дуууже холодно. Певне тому причина − Фінський залив, до якого, до речі, вдалося сходити. Через темноту так і не вийшло розгледіти концептуальні силуети, але “для галочки” сходити все ж вартувало. Повертаючися до питання про мову, то великим позитивом є багатомовність. Зустріли бармена в кнайпі, який говорив англійською, естонською та російською, при тому ще й розумів українську. Навряд це правило, але чомусь маю підозру, що багатомовність є в них, зрештою, як і в українців, в пріорітетах. Як і західна Україна, Естонія до війни не мала тісних зв’язків із Росією, за винятком двох століть після Північної війни. Окупація радянськими військами країни, очевидно, негативно вплинула на багато сфер життя естонців. Нічого спільного зі “слов’янством” естонці не мають. Мова та культура зовсім відмінні від російської. І певне, та нелюбов прибалтійських країн стала причиною їх економічного зростання та членства в Євросоюзі. До речі, з 1 січня Естонія вступає в зону євро і замість їхніх крон естонці будуть розраховуватись євровалютою.

Насправді, дуже вражений життям тутешньої української діаспори. Та не лише тут, в Естонії, але й в Латвії теж. 5-ть років досліджую історію Пласту в Канаді, по суті, повоєнну діаспору, але безпосередньо спілкуватися з такою кількістю українства закордоном не доводиться. Ще минулого року у Відні зустрічалися з українською громадою в Австрії, вчора у Латвії, сьогодні в Естонії мали змогу спілкуватися з діаспорянами. На диво, до етнічних меншин у цих країнах ставлення досить-таки непогане. У Талліні стара будівля якраз біля муру старого міста є в розпорядженні українців. Там є також греко-католицька церква.

Діаспора і справді дієва, а її роль у збереженні українськості колосальна. Відверто пишучи, я часто недооцінював працю українців закордоном. Завжди здавалося, що вони роблять замало, українцям в Україні допомагати не хочуть, а сам факт зміни країни їх проживання – вже ознака зради країні. То все, безперечно, стереотипне бачення і не має жодної претензії на те, щоб бути правдою. Українці їдуть чи виїхали з України не від кращого життя, вартує зважати й на політику радянської держави щодо “сприяння” міграції населення. У часи колективізації і геноциду 1932-1933 років до України переселили багато росіян, під час війни примусово вивезено сотні тисяч українців на «промисли» у холодні регіони Союзу, а у часи Хрущова чи Брєжнєва багато людей змінили місця роботи на «кращі» в інших країнах. Останнє стосується прибалтики. «Діаспора – не ганебне явище, а складне», – так мені відповіла науковий керівник на одного разу необдумане твердження. І справді, українці роблять закордоном багато, бо факт, що 3-тє покоління ще знає мову своїх батьків, а не повністю асимілювалось із країною переселення, – вже свідчення дієвості національних громад. Мав нагоду побувати на імпрезі до Дня Св. Миколая, яку підготували естонські українці. Я був вражений. Багато як старших, так і молодших естонських українців, розмовляють українською не гірше, а часом навіть краще ніж дехто з «автохтонних». Ще більше мене тішить політика держав щодо національних меншин у країнах, де проживають земляки. Звісно ж, не всі мають достатньо ресурсів для реалізації своїх амбіцій, але в Естонії, Канаді, Австрії вони, як на мене, непогані. Сприяння держави розвитку культурних ініціатив – серйозний аргумент для підтримки як своїх рейтингів, так і цивілізованого сприйняття своєї політики національними громадами.

9:34 21.12.2010

Їду в поїзді Ковель-Москва до Здолбунова. На швидку електричку зі Львова вже не встигав, бо на кордоні затримали, то й подумав, що краще вийти у Ковелі і так я швидше доїду до Острога. Хотілось б, звісно, ще у Львові годинку-другу побути, зустрітися з деякими людьми, але після 5-ти днів в автобусі пріорітети доводиться виставляти по-іншому.

У неділю ввечері виїхали з Талліна. Перед тим ще діаспоряни провели майстер-клас по виготовленню «черпанного» паперу (здається, його називають так).

4 країни, 5-ть повних днів у дорозі, 4 ночі в бусі, 4 кордони і більше 2,5 тисяч км... Все, ніби й незле, але подібне трохи виснажує.

У Вільнюсі було не менш зимно, ніж у попередніх трьох столицях. Ще й падав сніг. Місто, як добре підмітив гід–отець, а за сумісництвом монах-іанець, дуже подібне на Львів. Я чомусь завжди ототожнював всі 3 прибалтійські країни, але насправді, вони дуууже вже різні. Різна валюта, різні мови, відмінна історія і т. д. Литві не можу дати однозначної оцінки. Тут є церкви, які фондував Костянтин Острозький, радянські тролейбуси і ціни вищі, ніж вуПольщі. Дороги не такі добрі, як в Естонії, більше чути російської мови, хоча одна панянка, яка продавала сувеніри Назару кинула репліку − щось подібне до: «Нравиться наша земля, пусть и морда наша нравиться». Її зрозуміти можна: росіяни ототожнюються з окупантами і засранцями, бо більше 40-а років не давали прибалтам нормально жити. Я про таке відношення вже начитався, але самому так і не довелося переконатися. Але! Інший неприємний казус. Не сказав би, що я взагалі прихильно ставлюсь до православних, скоріше нейтрально, так само як і до католиків, протестантів, уніатів, буддистів, євреїв, мусульман і іже подібних, протее, завжди, хай звиняють мене ПЦ МП, якась підсвідома відраза була до московського патріархату. Як мінімум, позитиву для власне українства в їх діяльності я бачу мало. Словом, отець-екскурсовод Вільнюсом поводив нас по місцевих церквах, при тому заходили і в католицьку базиліку і в греко-католицькі храми, навіть в один православний зайшли. Все ніби непогано: частина світоглядного збагачення і “накручування” вражень. Аж поки не зайшли в храм ПЦ МП. Ще з порогу нас спинила пані і «русскім язиком» висловилась: «Кто убірать за вамі снєг будєт?». Ще не встигли зайти, а на дверях вивіска: «Жінкам без хусток і в штанах не заходити», «Не фотографувати», «Запалювати свічки, куплені лише в нашій церкві» і т.д. Що за відношення??? З того всього пластунка попросила віник і чемно позамітала сніг, який ми нанесли. Так в церкву і не зайшли. Я не можу без відрази після такого сприймати цю конфесію. Справа особиста та інтимно-духовна, куди ходити і,у що вірити, але, коли тебе не пускають навіть посидіти в храмі, ще й постійно прославляють російського патріарха російською мовою... Яка кому різниця чи дівчина у штанах чи спідниці? XXI століття надворі! Релігію, як і все інше, треба адаптовувати до сьогодення. Якось воно занадто. Мусимо мати свою, українську, церкву. Ясно, що вона є: автокефальна, ПЦ УП, але ж все одно прихильників МП чисельно більше. У цьому випадку якраз і проявляється негатив церковної організації – ідеологічне роз’єднання. Часто бісить мене висловлювання одного з викладачів ОА, що уніати – розкольники, католики − погані, а єдина правильна віра це –православ’я. Не погоджуюся з тим в жодному разі. Питання, звісно ж, делікатне. Але греко-католицизм – оплот національної ідеї. Ясно, що після Берестейської унії церква мала небагато послідовників, але ж зараз їх немало. Католицизм, хоча й зі своїми історичними прорахунками (індульгенції, інквізиція, папська політика і т.д.), все одно, найстаріша гілка християнства. Таке сприйняття в мене певно через те, що 17 років прожив у місті, де поряд із 11-ма греко-католицькими церквами одна православна і два костели. Але з іншого боку, західна Україна (Галичина у т.ч., Прикарпаття й Покуття) ніколи не знали православ’я. Тут завжди були західні впливи і вся історія розвивалася разом зі східноєвропейською. Інша справа, який статус українства був у Речі Посполитій чи пізніше в Австрії (Австо-Угорщині з 1867 р.). Мені видається, що кращий, ніж у підросійській Україні. Хоча факту зародження «національно-культурної революції» XIX століття на Лівобережжі, роль Катеринослава (Харкова сьогодні), Новгород-Сіверського патріотичного гуртка не можна відкидати. Але, повертаючись до релігії, то, як на мене, роль «розкольника» більш притаманна ПЦ МП, бо іноземним державам не треба втручатись у внутрішньополітичні справи, а тим більше у такі делікатні, як релігія. Рівень національної свідомості в нас малий – то, напевно, тому й така мала громадська активність, а разом із тим, бездумне і безаналізаторське наслідування совкових уявлень про світ.

Хоча з моїм ставленням до релігії як такої, я все одно знаходжу час, аби зайти до церкви чи костелу і постояти, послухати орган і т.д. Протее, мене ніхто не виганяє з «храму Божого», і я буду з більшим задоволенням, а не відразою слухати месу польською чи італійською мовами чи службу українською, аніж переживати, що мене хтось побачить з фотоапаратом чи з’ясує, де я купив свічку. Справа особиста і, певне, не варта того, аби писати про це все на блозі, але таке відношення мене зачепило.

Не лише негативами було переповнене перебування в Литві :). Швидше навпаки, а це лише один резонансний епізод. Приємна компанія пластунів, ірландське пиво в англійському пабі, анекдоти від Модеста (пластун з куреня “Чота Крилатих”) та інші деталі – все якось перейняло духовно :). Ну, принаймні, враження інші, ніж від моєї «одиночної» поїздки у травні цього року. Тішусь, що я досі пластун, а не покинув ту справу ще років із 3 тому. Недоспані ночі сповна компенсовані враженнями від побаченого, а тому жодним чином не шкодую проведеного часу у Прибалтиці.