Recent Posts

Блог переїхав. Відтепер за оновленнями стежте за адресою artemioz.info

This blog has moved to a new location. For updates please see artemioz.info

Канадська хроніка

Позавчора, а саме 27 серпня мали «вечірку» з нагоди нашого приїзду, називалося це дійство – Велком паті, куди всі приносили власну їжу і там знайомились, говорили... Дивно і в той же час гордо за своїх, за українців. Лише вони можуть пити горілку з фляги перед 30-тьма дорослими канадійцями і лише канадійці дивлячись на це не будуть навіть здогадуватись, що вони роблять :) поспівали трохи пісень, поїли суші і ще всякого різного з канадської та інтернаціональної кухні.
Так вже сталося, що після півторагодинного добирання додому вночі, мені і каунтерпарту захотілося трохи українського, а саме горілки... дивно і в той же час боляче за себе, бо за ніч, а точніше за 2 години ми випили пляшку горілки і трохи коньяку, на ранок нічого окрім страшенного головного болю не було. Довелося ще вранці п’яним йти на зустріч з мером, який чомусь дуже дивно споглядав на мене під час свого спічу, себто промови. Після мерії нас чекала поїздка у так званий North Pacific Cannery Historical Village. Точніше 30 хв їзди від міста Принц Руперт, в якому то ми і дислокувались на 2 місяці. Все ніби незле, але забувши (точніше проспавши) шанс зробити собі ланч, нам виявилось страшенно ніяково, коли довелося просити щось поїсти, та ще й коли тебе болить голово. Так продовжувалось до 3 години дня, після чого я прийшов до себе і зміг розрізнити автобус від сміттєвого відра...
Вечір пройшов теж досить суттєво. Нас запросили на кемпфайр, себто на пікнік у саду будинка, де палав мікровогник і всі принесли свою їжу... найцікавішим було продовження вечора, коли зайшовши до хати до хазяїна, який до речі рокер і музикант, та ще й байкер, побачивши кімнату забиту музичними інструментами від гітар до електронних барабанів, тут ми не стримались і почали волати українські пісні до 11 години. Опісля, приїхавши домів, нас знову приємно здивували. Хост перентс подарували мені косуху (у народі шкіряна куртка), а Тейлору сорочину. Як би не було достатньо сюрпризів за один день, але поїздка до цілодобового магазину о 12 ночі по сендвічі, це, вам скажу я, не коники з зефіра ліпити. Тим не менше, купивши сендвіч за 6 доларів (це денна зарплата в Україні!!!) ми поїхали додому з чистої совістю і з повним животом лягли спати.
29 серпня 2008 року – день цікавий як і всі попередні. Едюкейшнал ектівіті дей, 45 доларів на 3 тижні, вечеря у найсоліднішому закладі міста – казино! Вечеря близько 30 доларів за людину і це за рахунок сім’ї. Ну так вже в них прийнято кожної п’ятниці їсти в казино. Бай зе вей, вже знаю де працюватиму. Це так звана World Wrestling Federation. Уупс, ні! Це Тейлор перекрутий абревіатуру WWF. Поки не можу точно розшифрувати що то означає. Не вельми тішуся з того, що маю таку от можливість там працювати, хоча час покаже. Не найгірший варіант. Мав нагоду їсти в китайській їдальні, де заплатив 6 у.йо за картоплю фрі і сік. Незле. Тейлор купив гітару собі. Тепер не даватимемо спати хост-сім’ї:). Вечір пройшов за дуууууже незлим (а я б сказав, що власне і роблю, за найкращим і найдорожчим пивом, яким коли-небудь пив – Ірландський Guinness) пивом. Тейлор мав таку слабість купити 8 залізних банок, тобто упаковку. Що ж, повторюю не раз, I love Canada! Так воно і є. Попри всі негативи, позитиву тут значно більше. А досвід і факін все інше – то і справді велика штука.
То мабуть і все за 3 дні. Завтра збираємось в гори, післязавтра – ще не знаємо, в понеділок – 1 вересня – день праці в Канаді, тобто ми вихідні. Далі робота... сподіваюсь вона мені сподобається більше, коли працюватиму там.
----
Субота, вікенд, як казали би канадійці. Гори. Не думав, що матиму можливість побувати в горах у цій країні. Що б не казали, але тут зовсім не те, що в Україні. Коли йдеш в гори, де повалені дерева під ногами вже сотні років поростають мохом, природа не тронута людьми, а рейн-форест, тобто ліс, де під ногами не звичайний ґрунт, а болото. Все через те, що в місті Принц Руперт і в околицях 2,5 тисяч мм опадів/рік (одне з найдощовитіших місць на землі). Тут ніяка мембрана на черевиках не допоможе. Запропоновано було лише сходити в гори, але як завжди АЛЕ. Ранок, кав’ярня cowpuccino (через те, що розташована на березі океану в історичному місці Cowbay, тобто коров’чий пляж), Тейлор п’є каву (я ні – дорого), сходяться люди-волонтери, які як виявилось пізніше прокладатимуть нові стежки в горах. Попивши каву і сівши в автомобілі поїхали в гори. Погода між іншим вже 3 день як дууууже малохмарна і немає дощу. Рідкість для цих мість, але. Але все-таки... Працюючи 2 години носячи відра гравію по півкілометра в одну сторону і так ходок з 20 починаєш ненавидіти краєвиди навколо, мову яку важко розумієш, постійні посмішки людей... тим не менше, волонтерська робота і справді серйозна штука в Канаді. Люди витратили 2 год свого часу аби для інших людей створити умови для ходіння до мальовничого містечка над містом, з якого видно океан, гори та острови. Незле. З одного боку, самодостатній чоловік, який має 2,5-4 тисяч доларів за рік працюючи не вельми напрягаючись – то одне діло, але коли він аж 2 години працює безкоштовно – то вже ой яке діло. Проте! Не було би воно так смішно як здавалося б, але люди і справді переймаються тим, чим українці навіть би й не подумали забивати голову. Чому? Впевнений справа тут далеко не в тому тупі канадійці чи розумні українці. Кожен по своєму дурний і розумний, і, переконаний, вони не дуже програють тій грі. Як може дурна людина заробляти стільки грошей? Як може дурна людина подати в суд на компанію, яка виготовляючи мікрохвильові печі не зазначила в інструкції до неї, що котів не можна запихати в середину? Дурна – бо запхала кота в піч, розумна – бо подала в суд. Палка має два кінці. Українець би не додумався ні до того ні до іншого. Як наслідок – сиди голодний, тобто без грошей. Американець же заробив немало грошей, подавши в суд, та ще й став відомий на весь світ. Отаке от. Тому коли дивуються з того чим переймаються люди за океаном, тепер я точно знаю, що справа тут далеко не у відсутності розуму, а скоріше навпаки, якраз дуже навіть його присутності.
Дорогою назад ми з Тейлором вирішили прокласти нову стежку на гору Mount Hays і її промаркувати (тобто почепити на дерева знаки спеціальні аби люди, які йтимуть після нас, не заблукали). Так і зробили. Чоловік, який раніше керував нашими роботами над розсипанням гравію, тепер скерував нас на, здавалось, правильний шлях... До вершини якось дійшли, побачили гарні краєвиди, помочили ноги у болотах... дорога ж назад виявилось далеко не найлегшою. Втративши (нераз) стежку, якою треба було йти, іноді прокладали нові, власні через високі зарості папороті, ялинок і ще всякої природньої гидоти, яка тоді здавалась куди ж огиднішою. Хоча вона прекрасна! Нетронута природа, вічнозелені ліси з безліччю звіряток: ведмедів, вовків, лисиць, оленів і тисяч інших їм подібних. Тим не менше, 5 годин ходіння незнайомими горами відклали неабиякий слід на м’язах і пам’яті, який, хотілося б вірити, не зникне ніколи...
Неділя. Встали з ліжок під заклики господаря сідати в автомобіль аби їхати на сніданок в одну з китайських кав’ярень в місті. Так і зробили, перед тим заїхавши по доброго знайомого сім’ї, в якій живемо. Сніданок, кава і доооовга дорога до міста Terrace, що за 150 км від того, де живемо ми. Крамниці, нові враження від гір повз дорогу, вершини яких вкриті снігом, погода, яка вже 4 день майже безхмарна і тепла, зробили поїздку неперевершеною. 2 години їзди, кемпінг для трейлерів за містом, озеро, гітара, хот-доги зроблені власноруч, спілкування з людьми, які відпочивали на кемпінгу.

Кемпінг. 500 доларів за 6 місяців платять деякі з канадійців за оренду землі під трейлер, який там перебуває весь час. Вони приїзджають час від часу. Дехто резервує місця вже 20-30 років підряд. Неподалік озеро з просто фантастичними краєвидами.
Враження від людей. Відпочивають там лише старші люди і пенсіонери. Про Україну дехто взагалі ніхто не чув (очевидно це брак освіти в Канаді), а дехто асоціює її з Росією, не знаючи навіть, що це частина СРСР. Тим не менше, приймали досить пристойно. Одна жінка, яку зустріли на «вулицях» кемпінг-селища після того як я сказав, що українець, пояснила, що її мати теж українка. Стало дуже шкода їх і всю Україну власне, коли вона ніби думаючи що жартує, запропонувала десь зустрітися в українському клубі аби прочитати адресу її двоюрідної сестри, яку залишила її мати ще до її ж народження. Виникає запитання: нахера тобі та Україна здалася тепер і якого милого ти хочеш раптом сконтактувати з ріднею до якої не маєш найменшого відношення після того як протягом 40 чи 50 років мала шанс найняти перекладача аби переклад маленький напис на папері українською мовою. Того не розумію. Хоча і вивчаю історію діаспори, але зустріч з її представником у Канаді справила неабиякий негативний відбиток на їх причетності до українців як таких. Словом, абсурд.
Інший куріоз, вже смішний. Йдемо вулицею, пані, в якої зупинилися (подруга господині) і Тейлор ведуть діалог:
Пані: Ось тут в нас дерева. Бачите, вони ніби всередині утворюють коло, через яке видно сонце. А ще там багато москітів в одному місці, вони дуже набридають.
Тейлор: А якщо кинути камінь вгору, то вони розлетяться.
Пані (здивовано): А якого розміру камінь кидати??? :)

Ну і пиво в кімнаті, де живу вже тиждень...

Поділитись:

Інфа

Artem Zhukov

Люблю подорожі, гори, фотографію, гітару, Пласт, ровер

comments powered by HyperComments