Часто ловлю себе на думці, що нема про що писати на блог. І так якось виходить, що подій багато, але не про всі хочеться говорити у такий спосіб. Та й чи варто, зрештою? Судячи з google analytics відвідуваність блогу не така вже й мала, але чи є сенс перетворити особистий блог на особистий щоденник? Думаю, ні. Але часом мозок переповнює багато всяких думок, часто неконцептуальних, які все одно морально не навантажують віртуальний світ.

Здав останній іспит, написав магістерську, отримав непогану роботу в Києві... ніби незле загалом, але зазвичай так є, що думаєш: “от тільки досягну чогось і буде тотальна сатисфакція”. Чи то через безлімітованість амбіцій, чи просто якась патологія, але так не є. Певне,  того поки не усвідомлюю, але останні декілька тижнів виявились “переломними” в житті. Мало того, що 4 роки був переконаний, що треба пов’язати життя з наукою, або, принаймні, вступити до аспірантури, а за минулий рік додумався до переїзду в Канаду. Навіть почав там шукати роботу, порозсилав резюме... :). Більше того, я не був впевнений чим хочу заробляти гроші. Так якось виходить, що історія - неперспективна в сенсі ескалації матеріального становища, журналіст з мене ніякий, фотожурналістика вимагає теж трохи більше практики й знань і дорогої техніки, веб-дизайн ніби непогане заняття в сенсі прибутку, але й в цьому теж не вельми свідомий, позаяк "тєхналогії" швидко змінюються, а часу вчитись нема. Була ідея зробити бізнес через ebay, але треба стартовий капітал (а його нема, бо ж як тут відкладеш із поїздками всякими, технікою і т.д.), побігати до чиновників, простояти не біля одного кабінету щоб зареєструватись ПП... В принципі, все не так важко, просто треба шось робити, прикладати зусиль, чи як?

Все зазвичай стається найбільш несподівано і коли того найменше очікуєш. Один телефонний дзвінок минулого тижня і все швидко, але поступово інше. Поїхав до Києва, замість одного дня – побув цілих три. Зате з 10-го числа на працю. Виїхати зі столиці перед Пасхою не так вже й просто. Заледве замовив місце в маршрутці. Їхавши в Острог, на диво, почав помічати, що Україна саме така, якою я хотів бачити і сприймав її багато років тому :) Чогось почав по-іншому помічати захід сонця над зеленими полями, перестав перейматись поганими дорогами і незручними дорогими маршрутками, заторами в Києві і годинними переїздами в межах одного міста, бездомними на тротуарах, п’яними під лавками, перспективою отримати смертельну нервову хворобу через діяння політиків і т.д. Не переймався навіть тим, що нас "травили" дешевими російськими/американськими фільмами, та ще й без перекладу. Та й тако собі думаю: "чи і справді живемо в прагматичному світі, діємо лише заради реалізації меркантильних інтересів чи може то просто еволюція думки?" :) Те ж саме було й з айфоном, маком і фотоапаратом. Постійно хочеться чогось нового. От не влаштовує D40 – треба D300s, 4-й айфон і макбук про. Багато людей про то мріяти бояться, але ж, блін! Я не сидів без діла і не нив, як тяжко живеться, а грошей нема. Пріорітети просто інші :) Є потреби – треба й можливості шукати. Ще в 11 класі був переконаний, що хто будуватиме Україну як не я, тішив себе надією, що нарешті не буде корупції і т.д. Фіг там! 5 років навчання в університеті і погляди змінились. Не сказав би, що кардинально, але, принаймні, фундаментальне коригування не обійшло й моє сприйняття того всього.


Більше того, сьогодні (в суботу) надумав їхати додому до Коломиї. Кажуть, їсти паску треба з рідними і аж ніяк не сидіти самому в чотирьох стінах. Так і роблю: їду домів. Якийсь передпаскхальний соціальний пасив. Маршрутка до Здолбунова запізнилась, водій їхав повільніше ніж зазвичай, інший водій теж. Змушений був трохи бігти, щоб купити квиток на Луганськ-Львів за 10 хв до відправлення. Самому дивно, але за 30 секунд до закінчення продажу, пані все ж продала мені квиток. Незручно бігати із 25-кілограмовим рюкзаком, але що поробиш? Додому ж хочеться часом :).

Excusez moi за вербальну діарею, але все одно маю сумнів, шо хтось дочитав до цього місця :)