Recent Posts

Блог переїхав. Відтепер за оновленнями стежте за адресою artemioz.info

This blog has moved to a new location. For updates please see artemioz.info

Інтерв'ю з нащадком творця чайної церемонії

Нещодавно в Україну приїзджала дуже поважна людина з Японії - нащадок засновника чайної церемонії. Нижче - частина від моєї співробітниці, яка була очевидцем майстер-класу Сен Ѓеншіцу в КПІ і власне інтерв'ю.

«Коли люди п’ють чай, зникає будь-яка дискримінація»

Уперше в Україні Великий Майстер Сен Ґеншіцу, нащадок у 15-му поколінні засновника чайної церемонії Сен-но Рікю, провів майстер-клас, а напередодні — дав ексклюзивне інтерв’ю «Дню»


Культура Сходу в наші дні набуває дедалі більшого поширення та популярності. Досі сповнена нерозкритого та не зовсім зрозумілого для західного світу смислу й потенціалу, вона, однак, вабить своєю екзотичністю, ревно виплеканими та надійно закодованими духовними скарбами, особливою естетикою. Першим випробовуванням і перешкодою для того, хто спокуситься розгадати її таємниці, є намагання розкрити древні знання за допомогою раціоналістичної світоглядної системи, вибудуваної на класичній логіці. Щоб звернути з цього шляху своїх учнів, видатні майстри дзен-буддизму (в руслі якого й розвинулися чайні церемонії в Японії) ставили перед ними різноманітні загадки, медитуючи над якими, ті досягали просвітлення.

Назагал, Шлях Чаю впродовж віків викристалізовувався та ускладнювався, набуваючи рис повноцінної духовної практики. Тож дарма шукати в цих ритуалах лише чудернацьку для решти світу японську естетику.


15 вересня, на честь відзначення 20-ї річниці дипломатичних відносин між Україною та Японією, Великий Майстер чайної школи Урасенке, 89-річний Сен Геншіцу, уперше виступив перед українською публікою. «Це надзвичайно рідкісна можливість навіть у Японії. Для того, кому випадає така нагода, вона стає подією на все життя», — зазначив на відкритті зустрічіНадзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Саката Тоічі.

Сен Геншіцу був очільником дому Урасенке впродовж 38 років. 2002-го він передав цей титул, а також спадкове ім’я Сошіцу своєму старшому синові Дзабосай. Відтоді до нього застосовують титул «Дайсошьо», який позначає статус колишнього Великого Майстра. Сьогодні Сен Геншіцу з-поміж іншого має звання Посла Доброї Волі ООН, обіймає посаду президента Асоціації Об’єднаних Націй Японії, 1997 року його відзначено однією з найвищих нагород у країні — орденом Культури імператора Японії.

Звертаючись до українців, Сен Геншіцу попросив звернути увагу на прапори, які стояли на сцені, й так потрактував їхній символізм: «До прекрасного блакитного неба та жовтих безмежних полів пшениці дуже пасує сонце, яке ми бачимо на прапорі Японії». Він зазначив також, що Україна, як і Японія, мала непросту історію — обидві держави, зокрема, пережили ядерне лихо, обидві — від природи — не люблять війни. А ще: «Українці терплячі та добрі, як японці». «Я знаю, що у вашій історії вам довелося багато терпіти в політичному сенсі, але ви самі стали на ноги й створили вашу державу», — сказав Сен Геншіцу.


Для кращої ілюстрації того, що Шлях Чаю, — це ще й шлях терпіння, доречно переказати слова майстра, коли він виступав перед московською публікою за часів перебудови. Сен Геншіцу подивився на скептичні обличчя і сказав: «Я розумію, що ви думаєте: чи до чаю нам, коли держава ось-ось розвалиться на частини! Ви дуже ідеалізуєте східну культуру. Вам здається, що чайне дійство — це плід благополуччя, спокійного філософського дозвілля. А це — один із інструментів виживання в епоху тотальної громадянської війни». Шлях Чаю з’явився в Японії наприкінці XVI сторіччя, в столітню японську війну. Війну з дуже жорстоким фіналом — не лише для країни, а й для чайних майстрів. Майстер Сен-но Рікю, який систематизував основні принципи сучасної чайної церемонії та створив три її напрями, змушений був здійснити харакірі, багато його учнів — теж. Когось було страчено. І саме в ті жорстокі часи японської історії люди відчайдушно потребували гармонії, яка б дозволяла відновити сили.

Для воїнів чайна церемонія була не красою заради краси, а тренуванням концентрації свідомості.

Напередодні майстер-класу в НТУ «КПІ», Великий Майстер Сен Геншіцу дав єдине в Україні інтерв’ю саме газеті «День».

— Сьогодні чай є культурною складовою декількох країн, навіть тих, які його не вирощують, наприклад, Великобританії — як спадок колоніальних часів. А чим є чай для японців?

— У японців є два основні елементи, невіддільні від їхнього побуту, — це чай і палички. Під час пиття чаю зі співрозмовником ми розділяємо з ним щасливі моменти. Саме тому, коли приходять гості, їх запитують: «Чи не хочете ви чаю?» Чай — це своєрідний елемент зближення у спілкуванні.

Японський чай має природний зелений колір, і ця зелень ніби переходить у вашу душу, ви наче п’єте природу. А іноземці шанують його за оздоровчі властивості.

У Японії багато місць, де можна випити традиційного чаю, проте нині там популярна також кава. На відміну від Британії, де чай закуповують з-за кордону чи Росії, де дуже холодно, в Японії його вирощують, бо в країні сприятливий для цього клімат.

— Мабуть, у Японії ритуал чаювання найбільше обґрунтований філософськими та концептуальними складовими. Чому так сталося і як ця філософська система формувалася та яких впливів зазнала?

— Справді, чай — це філософія, яка є частиною японського духу. Із приходом чаю під впливом китайської конфуціанської традиції сформувалася ціла філософська течія. Це відбулось у ХІІ столітті, й після того споживання напою поширилося по всій Японії.

КЛАСИЧНІ ЧОТИРИ ПРИНЦИПИ ЧАЙНОЇ ЦЕРЕМОНІЇ: ГАРМОНІЯ («ВА»), ПОВАГА («КЕЙ»), ЧИСТОТА («СЕЙ») І СПОКІЙ («СЕКІ»). ВТІЛЕННЯМ ЦИХ ПРИНЦИПІВ МАЄ СТАТИ ВСЕ ДІЙСТВО
Завдяки чаю в побут додалася медитативна складова і елемент радісного перепочинку. У людини з’являлася вільна від всякої праці хвилинка, коли вона могла спочити душею й подивитися на квіти, місяць... У Японії це називають «часом, коли повіяв вітер». Це — вітер, який вивіює всі турботи і переживання рутинного життя для відпочинку душі. Це — час для створення хайку, написання вака (жанри поезії. — Ред.).

Коли люди п’ють чай, зникає дискримінація, і всі є рівними. Незважаючи на статус, будь-кому можна його запропонувати. Навіть дуже поважні й сановиті люди не показуватимуть свого статусу за чашкою чаю. Він вчить людей бути душевними і чуйними. Тому й говорять про Шлях Чаю: це — не церемонія, а життєвий шлях, яким ми йдемо. Це — те, чого не видно очима. Кожен із нас сам вирішує і йде цим шляхом наодинці. Для того, щоб визначити й побачити такий Шлях, потрібен цей ритуал.

— Чи змінювалася роль чайної церемонії для японців?

— Чай учить людину миру і спокою. Ці речі залишаються незмінними протягом багатьох століть.

У самураїв була така робота — боротися за своїх сьоґунів (голова самурайського уряду, найвища військова посада. — Ред.) і для своїх сімей, але вони знали, що війна — це погано. Так народилося бушідо (кодекс честі самурая. — Ред.), у якому йдеться про те, що ворога не можна ненавидіти, тому що боротися — це насамперед означає змагатися. Є такий вислів — noblesse oblige (статус зобов’язує. — Ред.) — це найголовніший момент. У ньому Шлях Чаю і бушідо перетинаються. Ми не можемо заперечити, але можемо пом’якшити війну саме завдяки чаю. У боротьбі обоє все одно залишаються людьми. Боротися треба без ненависті, бо, можливо, ви вб’єте в поєдинку, а можливо, вас уб’ють. Саме завдяки чаю агресивні моменти пом’якшувалися, і в цьому його основна роль.

— Ви є представником 15-го покоління династії, яка заснувала чайну церемонію як таку. Що для вас означає бути зберігачем історії і традицій цього виду мистецтва? Чи відчуваєте відповідальність перед країною і народом і в чому вона полягає?

— Я народився в незвичайній сім’ї, бо уже 500 років моя родина зберігає традиції чаювання. Знав, що моя місія — розказувати про душу і дух чаю іншим людям. Це широка дорога, в якій переплетені мистецтво, релігія, філософія...

У кожному спорті є правила: коли ви їх знаєте, гра стає цікавою. Спортсмени наполегливо тренуються саме для того, щоб перемагати. Коли тренування переходять у систему, ці правила стають частиною вашої особистості, а згодом — рисою вашого характеру та частиною духу.

Між вихованими й невихованими людьми шалена прірва. Правильні манери незалежно від країни загалом однакові. Є вони також у чайній церемонії.

Мені мама із самого дитинства пояснювала, як правильно кланятися, як розмішувати чай і як треба запрошувати гостей. Вона через чай передавала мені манери поведінки в суспільстві. І лише згодом дійшла справа до справжньої чайної церемонії.

Часто, особливо за кордоном, кажуть, що японці — дуже добрі люди. Це не тому, що ми постійно кланяємося, просто поклони виражають ставлення до світу, до людей і життя. Мабуть, це найважливіший елемент японської культури.

Я вважаю, що маю передати цю традицію далі, моя роль саме в тому, щоб розповісти про неї якомога більшій кількості людей. Це традиційна японська культура, яка репрезентує Японію за кордоном. Виходить, що я людина, яка репрезентує японську культуру. Це означає, що кожного дня маю ставати кращим, щоб відповідати ролі, яку на мене поклало життя. Якщо до себе ставитися розслаблено, ніколи не станеш найкращим.

ПРОЦЕС ПРИГОТУВАННЯ ГУСТОГО ЧАЮ «КОЙ-ЧА» — ОСОБЛИВИЙ МОМЕНТ У ЧАЙНІЙ ЦЕРЕМОНІЇ. ПРИСУТНІ ПИЛЬНО СТЕЖАТЬ ЗА РУХАМИ ГОСПОДАРЯ, АДЖЕ ВІН ВКЛАДАЄ У НАПІЙ СВОЄ СЕРЦЕ
У Японії навіть у звичайних школах є класи, де вивчають чайну церемонію, так само і при університетах. Люди, які знають чайну церемонію і які ніколи цим не займалися, сильно відрізняються манерами. На жаль, серед молодих є такі, котрі не цікавляться своєю культурою. Якщо раніше всі жили однією великою родиною під одним дахом в оселі, то тепер такого вже нема — усі живуть окремо. Бувають і прикрі випадки, коли діти вбивають батьків. Гадаю, щоб такого не було, потрібно й надалі розвивати культуру чаю в японському суспільстві.

— Понад двісті років періоду Едо Японія була закритою для світу. У чому причина поширення японської культури у світі останніми десятиліттями?

— Одні кажуть, що така закритість нічого доброго для країни не принесла, інші — що через закриття кордонів удалося зберегти японський дух. Якщо вам щось забороняють, цього ще більше хочеться, тому коли Японія була закритою, усі хотіли поїхати побачити, що там — за кордоном. Після реставрації Мейджі (1868 року) багато японців поїхало вчитися в Європу. Крім того, відбулося декілька воєн, одна з них — російсько-японська, у якій японці здобули перемогу. Із європейського погляду, якщо країна виграла, то могла б собі і пів-Росії забрати. Ми ж були такими скромними, що взяли лише чотири острови. Зберегти й захистити власну державу — такий був принцип. Японія — зовсім не загарбницька країна, і причиною цього є власне роки Токугави (період Едо. — Ред.).

До того ж японці завжди хотіли дізнатися якомога більше про Європу, завжди були закохані в європейську культуру. Першими європейцями, з якими свого часу зустрілися японці, були португальці, згодом — голландці. Саме завдяки їм японці зрозуміли, що існує інший світ та інші країни. І для того, щоб подолати період 200-літньої відсталості, вони з усіх сил почали вчитися. Японія — бідна в сенсі корисних копалин країна, тому доводиться працювати головою. Ситуація змусила нас отримувати сировину з Європи й винаходити щось нове, доробляти й переробляти.

Сьогодні обмін інформацією й людьми відбувається дуже швидко. Ми говоримо різними мовами, навіть стиль життя в нас відрізняється, але я не думаю, що в майбутньому люди поділятимуться за японським чи європейським стилем життя. Буде якийсь один життєвий уклад. Національність зникає у процесі спілкування, і стає не важливо, чи ти японець, чи українець, бо насамперед ти — людина. У такій ситуації, як нині, треба докладати всіх можливих зусиль для того, щоб був мир у світі. Не можна думати тільки про свій маленький особистий мир, треба дивитися широко на світ і допомагати одне одному. Це дуже важливо.

— На вашу думку як популяризатора японської культури у світі, чи реально неяпонцеві оволодіти секретами ритуалу чайної церемонії?

— Я вже упродовж п’ятдесяти років подорожую світом і запросив чимало студентів. Вони з великою любов’ю ставляться до чайної церемонії і тому добре вчаться. Останнім часом з’явилося багато людей і в Росії, Німеччині й Великобританії. Мені дуже приємно, що на них не дивляться як на диваків у своїх країнах. Вони ходять у кімоно, і ніхто цьому не дивується, їх приймають у чайні клуби, нічого дивного немає в німцеві, який викладає чай. Іноземці часом із більшою серйозністю ставляться до цього, ніж самі японці. Більше того, уже є випадки, коли іноземці виявляються кращими майстрами, ніж японці.

А в Японії сьогодні дуже багато викладачів чаю. Навіть я здивований кількості іноземців.

— Чи не вважаєте, що є загроза для культурних цінностей із боку іноземців? Наприклад, у сумо вже досить давно домінують неяпонці...

— Ви зачепили дуже цікаве питання. Справді, у сумо є багато іноземців, але це боротьба, де людина використовує свою силу і «з головою» кидається у спорт, щоб віддати все цьому виду спорту. Така сама ситуація була у дзюдо під час лондонської Олімпіади. Там японська чоловіча збірна не завоювала жодної медалі. Нині багато іноземців і в чайній церемонії. Але дуже радію, що так є, бо не можна ховати в себе знання. Його треба віддавати людям, і мені приємно, що ці знання і традиції перейшли кордони і стали загальнолюдським надбанням.

Артем ЖУКОВ, Марина КУЧУК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»

Опубліковано в "Дні" №166, вівторок, 18 вересня 2012



Поділитись:

Інфа

Artem Zhukov

Люблю подорожі, гори, фотографію, гітару, Пласт, ровер

comments powered by HyperComments