Уперше в Україні Великий Майстер Сен Ґеншіцу, нащадок у 15-му поколінні засновника чайної церемонії Сен-но Рікю, провів майстер-клас, а напередодні — дав ексклюзивне інтерв’ю «Дню»

Культура Сходу в наші дні набуває дедалі більшого поширення та популярності. Досі сповнена нерозкритого та не зовсім зрозумілого для західного світу смислу й потенціалу, вона, однак, вабить своєю екзотичністю, ревно виплеканими та надійно закодованими духовними скарбами, особливою естетикою. Першим випробовуванням і перешкодою для того, хто спокуситься розгадати її таємниці, є намагання розкрити древні знання за допомогою раціоналістичної світоглядної системи, вибудуваної на класичній логіці. Щоб звернути з цього шляху своїх учнів, видатні майстри дзен-буддизму (в руслі якого й розвинулися чайні церемонії в Японії) ставили перед ними різноманітні загадки, медитуючи над якими, ті досягали просвітлення.

Назагал, Шлях Чаю впродовж віків викристалізовувався та ускладнювався, набуваючи рис повноцінної духовної практики. Тож дарма шукати в цих ритуалах лише чудернацьку для решти світу японську естетику.


15 вересня, на честь відзначення 20-ї річниці дипломатичних відносин між Україною та Японією, Великий Майстер чайної школи Урасенке, 89-річний Сен Геншіцу, уперше виступив перед українською публікою. «Це надзвичайно рідкісна можливість навіть у Японії. Для того, кому випадає така нагода, вона стає подією на все життя», — зазначив на відкритті зустрічіНадзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Саката Тоічі.

Сен Геншіцу був очільником дому Урасенке впродовж 38 років. 2002-го він передав цей титул, а також спадкове ім’я Сошіцу своєму старшому синові Дзабосай. Відтоді до нього застосовують титул «Дайсошьо», який позначає статус колишнього Великого Майстра. Сьогодні Сен Геншіцу з-поміж іншого має звання Посла Доброї Волі ООН, обіймає посаду президента Асоціації Об’єднаних Націй Японії, 1997 року його відзначено однією з найвищих нагород у країні — орденом Культури імператора Японії.

Звертаючись до українців, Сен Геншіцу попросив звернути увагу на прапори, які стояли на сцені, й так потрактував їхній символізм: «До прекрасного блакитного неба та жовтих безмежних полів пшениці дуже пасує сонце, яке ми бачимо на прапорі Японії». Він зазначив також, що Україна, як і Японія, мала непросту історію — обидві держави, зокрема, пережили ядерне лихо, обидві — від природи — не люблять війни. А ще: «Українці терплячі та добрі, як японці». «Я знаю, що у вашій історії вам довелося багато терпіти в політичному сенсі, але ви самі стали на ноги й створили вашу державу», — сказав Сен Геншіцу.


Для кращої ілюстрації того, що Шлях Чаю, — це ще й шлях терпіння, доречно переказати слова майстра, коли він виступав перед московською публікою за часів перебудови. Сен Геншіцу подивився на скептичні обличчя і сказав: «Я розумію, що ви думаєте: чи до чаю нам, коли держава ось-ось розвалиться на частини! Ви дуже ідеалізуєте східну культуру. Вам здається, що чайне дійство — це плід благополуччя, спокійного філософського дозвілля. А це — один із інструментів виживання в епоху тотальної громадянської війни». Шлях Чаю з’явився в Японії наприкінці XVI сторіччя, в столітню японську війну. Війну з дуже жорстоким фіналом — не лише для країни, а й для чайних майстрів. Майстер Сен-но Рікю, який систематизував основні принципи сучасної чайної церемонії та створив три її напрями, змушений був здійснити харакірі, багато його учнів — теж. Когось було страчено. І саме в ті жорстокі часи японської історії люди відчайдушно потребували гармонії, яка б дозволяла відновити сили.

Для воїнів чайна церемонія була не красою заради краси, а тренуванням концентрації свідомості.

Напередодні майстер-класу в НТУ «КПІ», Великий Майстер Сен Геншіцу дав єдине в Україні інтерв’ю саме газеті «День».

— Сьогодні чай є культурною складовою декількох країн, навіть тих, які його не вирощують, наприклад, Великобританії — як спадок колоніальних часів. А чим є чай для японців?

— У японців є два основні елементи, невіддільні від їхнього побуту, — це чай і палички. Під час пиття чаю зі співрозмовником ми розділяємо з ним щасливі моменти. Саме тому, коли приходять гості, їх запитують: «Чи не хочете ви чаю?» Чай — це своєрідний елемент зближення у спілкуванні.

Японський чай має природний зелений колір, і ця зелень ніби переходить у вашу душу, ви наче п’єте природу. А іноземці шанують його за оздоровчі властивості.

У Японії багато місць, де можна випити традиційного чаю, проте нині там популярна також кава. На відміну від Британії, де чай закуповують з-за кордону чи Росії, де дуже холодно, в Японії його вирощують, бо в країні сприятливий для цього клімат.

— Мабуть, у Японії ритуал чаювання найбільше обґрунтований філософськими та концептуальними складовими. Чому так сталося і як ця філософська система формувалася та яких впливів зазнала?

— Справді, чай — це філософія, яка є частиною японського духу. Із приходом чаю під впливом китайської конфуціанської традиції сформувалася ціла філософська течія. Це відбулось у ХІІ столітті, й після того споживання напою поширилося по всій Японії.

Завдяки чаю в побут додалася медитативна складова і елемент радісного перепочинку. У людини з’являлася вільна від всякої праці хвилинка, коли вона могла спочити душею й подивитися на квіти, місяць... У Японії це називають «часом, коли повіяв вітер». Це — вітер, який вивіює всі турботи і переживання рутинного життя для відпочинку душі. Це — час для створення хайку, написання вака (жанри поезії. — Ред.).

Коли люди п’ють чай, зникає дискримінація, і всі є рівними. Незважаючи на статус, будь-кому можна його запропонувати. Навіть дуже поважні й сановиті люди не показуватимуть свого статусу за чашкою чаю. Він вчить людей бути душевними і чуйними. Тому й говорять про Шлях Чаю: це — не церемонія, а життєвий шлях, яким ми йдемо. Це — те, чого не видно очима. Кожен із нас сам вирішує і йде цим шляхом наодинці. Для того, щоб визначити й побачити такий Шлях, потрібен цей ритуал.

— Чи змінювалася роль чайної церемонії для японців?

— Чай учить людину миру і спокою. Ці речі залишаються незмінними протягом багатьох століть.

У самураїв була така робота — боротися за своїх сьоґунів (голова самурайського уряду, найвища військова посада. — Ред.) і для своїх сімей, але вони знали, що війна — це погано. Так народилося бушідо (кодекс честі самурая. — Ред.), у якому йдеться про те, що ворога не можна ненавидіти, тому що боротися — це насамперед означає змагатися. Є такий вислів — noblesse oblige (статус зобов’язує. — Ред.) — це найголовніший момент. У ньому Шлях Чаю і бушідо перетинаються. Ми не можемо заперечити, але можемо пом’якшити війну саме завдяки чаю. У боротьбі обоє все одно залишаються людьми. Боротися треба без ненависті, бо, можливо, ви вб’єте в поєдинку, а можливо, вас уб’ють. Саме завдяки чаю агресивні моменти пом’якшувалися, і в цьому його основна роль.

— Ви є представником 15-го покоління династії, яка заснувала чайну церемонію як таку. Що для вас означає бути зберігачем історії і традицій цього виду мистецтва? Чи відчуваєте відповідальність перед країною і народом і в чому вона полягає?

— Я народився в незвичайній сім’ї, бо уже 500 років моя родина зберігає традиції чаювання. Знав, що моя місія — розказувати про душу і дух чаю іншим людям. Це широка дорога, в якій переплетені мистецтво, релігія, філософія...

У кожному спорті є правила: коли ви їх знаєте, гра стає цікавою. Спортсмени наполегливо тренуються саме для того, щоб перемагати. Коли тренування переходять у систему, ці правила стають частиною вашої особистості, а згодом — рисою вашого характеру та частиною духу.

Між вихованими й невихованими людьми шалена прірва. Правильні манери незалежно від країни загалом однакові. Є вони також у чайній церемонії.

Мені мама із самого дитинства пояснювала, як правильно кланятися, як розмішувати чай і як треба запрошувати гостей. Вона через чай передавала мені манери поведінки в суспільстві. І лише згодом дійшла справа до справжньої чайної церемонії.

Часто, особливо за кордоном, кажуть, що японці — дуже добрі люди. Це не тому, що ми постійно кланяємося, просто поклони виражають ставлення до світу, до людей і життя. Мабуть, це найважливіший елемент японської культури.

Я вважаю, що маю передати цю традицію далі, моя роль саме в тому, щоб розповісти про неї якомога більшій кількості людей. Це традиційна японська культура, яка репрезентує Японію за кордоном. Виходить, що я людина, яка репрезентує японську культуру. Це означає, що кожного дня маю ставати кращим, щоб відповідати ролі, яку на мене поклало життя. Якщо до себе ставитися розслаблено, ніколи не станеш найкращим.

У Японії навіть у звичайних школах є класи, де вивчають чайну церемонію, так само і при університетах. Люди, які знають чайну церемонію і які ніколи цим не займалися, сильно відрізняються манерами. На жаль, серед молодих є такі, котрі не цікавляться своєю культурою. Якщо раніше всі жили однією великою родиною під одним дахом в оселі, то тепер такого вже нема — усі живуть окремо. Бувають і прикрі випадки, коли діти вбивають батьків. Гадаю, щоб такого не було, потрібно й надалі розвивати культуру чаю в японському суспільстві.

— Понад двісті років періоду Едо Японія була закритою для світу. У чому причина поширення японської культури у світі останніми десятиліттями?

— Одні кажуть, що така закритість нічого доброго для країни не принесла, інші — що через закриття кордонів удалося зберегти японський дух. Якщо вам щось забороняють, цього ще більше хочеться, тому коли Японія була закритою, усі хотіли поїхати побачити, що там — за кордоном. Після реставрації Мейджі (1868 року) багато японців поїхало вчитися в Європу. Крім того, відбулося декілька воєн, одна з них — російсько-японська, у якій японці здобули перемогу. Із європейського погляду, якщо країна виграла, то могла б собі і пів-Росії забрати. Ми ж були такими скромними, що взяли лише чотири острови. Зберегти й захистити власну державу — такий був принцип. Японія — зовсім не загарбницька країна, і причиною цього є власне роки Токугави (період Едо. — Ред.).

До того ж японці завжди хотіли дізнатися якомога більше про Європу, завжди були закохані в європейську культуру. Першими європейцями, з якими свого часу зустрілися японці, були португальці, згодом — голландці. Саме завдяки їм японці зрозуміли, що існує інший світ та інші країни. І для того, щоб подолати період 200-літньої відсталості, вони з усіх сил почали вчитися. Японія — бідна в сенсі корисних копалин країна, тому доводиться працювати головою. Ситуація змусила нас отримувати сировину з Європи й винаходити щось нове, доробляти й переробляти.

Сьогодні обмін інформацією й людьми відбувається дуже швидко. Ми говоримо різними мовами, навіть стиль життя в нас відрізняється, але я не думаю, що в майбутньому люди поділятимуться за японським чи європейським стилем життя. Буде якийсь один життєвий уклад. Національність зникає у процесі спілкування, і стає не важливо, чи ти японець, чи українець, бо насамперед ти — людина. У такій ситуації, як нині, треба докладати всіх можливих зусиль для того, щоб був мир у світі. Не можна думати тільки про свій маленький особистий мир, треба дивитися широко на світ і допомагати одне одному. Це дуже важливо.

— На вашу думку як популяризатора японської культури у світі, чи реально неяпонцеві оволодіти секретами ритуалу чайної церемонії?

— Я вже упродовж п’ятдесяти років подорожую світом і запросив чимало студентів. Вони з великою любов’ю ставляться до чайної церемонії і тому добре вчаться. Останнім часом з’явилося багато людей і в Росії, Німеччині й Великобританії. Мені дуже приємно, що на них не дивляться як на диваків у своїх країнах. Вони ходять у кімоно, і ніхто цьому не дивується, їх приймають у чайні клуби, нічого дивного немає в німцеві, який викладає чай. Іноземці часом із більшою серйозністю ставляться до цього, ніж самі японці. Більше того, уже є випадки, коли іноземці виявляються кращими майстрами, ніж японці.

А в Японії сьогодні дуже багато викладачів чаю. Навіть я здивований кількості іноземців.

— Чи не вважаєте, що є загроза для культурних цінностей із боку іноземців? Наприклад, у сумо вже досить давно домінують неяпонці...

— Ви зачепили дуже цікаве питання. Справді, у сумо є багато іноземців, але це боротьба, де людина використовує свою силу і «з головою» кидається у спорт, щоб віддати все цьому виду спорту. Така сама ситуація була у дзюдо під час лондонської Олімпіади. Там японська чоловіча збірна не завоювала жодної медалі. Нині багато іноземців і в чайній церемонії. Але дуже радію, що так є, бо не можна ховати в себе знання. Його треба віддавати людям, і мені приємно, що ці знання і традиції перейшли кордони і стали загальнолюдським надбанням.

Артем ЖУКОВ, Марина КУЧУК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»