Лютнева вакація у Німеччині
Аеропорт
Моєму здивуванню не було меж, коли довелось побачити аеропорт у Львові. Попри відверто клаустрофобічне приміщення вирізнився і персонал, який всіляко демонстрував необізнаність у справі, яку робить. Наприклад намагання митника пояснити німцеві російською мовою, що той їде все ж в Дортмунд виглядало як мінімум смішно. Тим не менше, літак запізнився на годину, а сидіти в невеликій кімнаті з головою забитою туристами нагадувало рік так 1999, коли прикарпатські жінки масово виїзджали поїздом Чернівці-Перемишль до поляків і на одне місце для сидіння претендувало троє, а то і четверо панянок. Дуже дивно виглядало, коли росіяни з німецькими паспортами розпихували за пазухи пляшки з українською «дєшовой» горілкою, перебираючи втроє дозволений ліміт…
Сіли в літак і майже через дві години польоту проходили паспортний контроль вже на німецькій землі, яка зустріла дощем.
Дортмунд-Хольцвікеде (залізнична станція аеропорту)-Кьольн
Німці просто гостинні і приємні люди. Дядько-німець допоміг розібратись з квиткоматами, які видруковують квитки прямо на станції. 17 євро за 70 кілометрів дороги!!! А на що тут ще сподіватись, коли середня зарплата 3000 євро?!
В очікуванні поїзда на станції:
- russisch sprechen?
- Ja, natürlich, ой, да, конечно!
- Хм., а може ви ще й українську знаєте?
- Звісно, я ж зі Львова :)
Приблизно так ми познайомились з чудовою пані українкою, яка живе в Кьольні і до якої тим же рейсом прилетіла донька. Як добре, що є діаспора! Пані українка запропонувала нам свій квиток на 5 осіб аби ми безкоштовно доїхали куди нам треба, з чого нам стало якось ніяково! не тому, що це «негарно», а тому, що вже тримали в руках квитки, які коштували півстипендії…
Про німецькі поїзди списати можна не одну сторінку, але якщо короотко, то це зручно, швидко, чисто, комфортно і тихо. Доїхали до головного вокзалу Кьольна близько 23.00, попрощались з діаспорою, поїхали в метро до хостелу.
Хостел
При виборі хостелу найперше брали до уваги ціну. Оскільки ціновий діапазон достатньо широкий, а проаналізувавши скільки коштують кімнати в усій Німеччині, то й бажання їхати мало не пропало. Знайшли досить пристойний і в сенсі ціни і в сенсі відгуків хостел, у якому пізніше й зупинились на 3 ночі, що вартувало нам трохи більше 100 євро на обидвох. Хостел нетиповий, маленький (всього лише 3 кімнати), по-домашньому затишний, а найголовніше у нашому розпорядженні була кухня! Зважаючи на обмежений студентський бюджет зупинились в кімнаті на 6 осіб. Двоє сусідів-бельгійців постійно десь пропадали, тому дуже нас не обмежували присутністю інтернаціональній компанії. Пізніше підселився канадієць, який став непоганим співрозмовником, позаяк і я мав досвід деякий час пожити в Канаді, та й трохи його розумів, ще й поговорити було про що: він вже місяць подорожував Європою.
Хостели взагалі прекрасне місце для життя: постійно бачиш бельгійців/йок :) , нідерландців, японців та ін. Спілкуючись якось стаєш ближчим до їхніх поглядів і навіть перестаєш дивуватись з реплік, які свідчать як про повну необізнаність так і дуже навіть непогане знання нашої держави. Закиди «Україна десь в Африці» або «ти голосував за Януковича?» викликають лише посмішку, а не принципове бажання зіпсувати миле іноземне обличчя, а це аж ніяк не може не тішити.
Кьольн
Уявляю собі що було б якби в ніч нашого приїзду вийшли з головного вокзалу на площу перед ним. Kölner Dom або просто собор :) справляє незабутнє враження. На нього за війну впало 3 бомби, але він чомусь вствояв. До речі, Кьольн взагалі унікальне місто, зрештою так само як і багато інших в Німеччині. Після війни 90% міста було вщент зруйновано, навіть думали чи доцільно буде відбудувати його, але собор встояв. Висотою майже 160 м. (башти з пінаклем) та ще й будували його 600 років… ах! Готика! Можу собі лише уявити як в темні віки, коли не було навіть нормальних доріг, а люди не мились тижнями, заходив якись паломник в подібну будівлю помолитись. Природньо, що тоді церква мала колосальний вплив на населення, якщо навіть зараз готичні собори справляють такі враження.
Між тим, Назар був ініціатором аби вилізти на 100-метрову башту собору і «подивитись» на місто. Ідея непогана, здавалось, тим більше що по ISIC’у це закоштувало лише 1 євро, але після першої сотні-другої сходинок мало не почалась тиха істерика. Хоча біль в ногах був вартий краєвидів, які потім потішили наші очі.
У місті 11 церков романського стилю, крім того Кьольн ще й найбільший після Нью-Йорка музейно-виставковий центр. Є музей Вальрафа-Ріхарда, де зібрані картини Рембрандта, Рубенса, ван Гога, Ренуара (дуже шкодую, що не втрапили туди), Римсько-німецький музей (а туди все-таки втрапили :) , Міський музей, Музей Людвіга з зібраннями сучасного мистецтва, музей вина, музей парфумів… [частково стягнуто з вікіпедії].
Тихі вулички, набережна Рейну, німці на велосипедах і просто добра погода – все це дивним чином перетворило нерентабельну подорож у колосальний відрізок вражень, які варті були трьох зібраних стипендій і болі в ногах від постійного ходіння німецькими тротуарами…
Вікенд пройшов, а до реальності все ж варто повертатись аби знову зібрати гроші на наступну подорож. У понеділок по обіді після довгих непотрібних перевірок в аеропорту вже могли компаративно оцінити якість доріг, культуру водіїв трамваїв, проте їсти смачну українську їжу і купувати квиток на поїзд додому вже не в німецькому квиткоматі.
Фотоальбом
