"Аби знали, які ми загадочні :)"

Більше двох тижнів не писав нічого про життя за океаном. Було всякого потрохи. Плавання кожного дня о 7 ранку перед роботою, катання на катку... Табір на острові за півтора години човном від міста де живем. Порчер айленд, як його називають місцеві жителі, яких аж 14 осіб. Розбиті дороги, машини без номерів, кольорові будинки, години проведені на каяках (прототип байдарки) розвідуючи природні багатства кленової країни. Будування стежки до океану, точніше прорубування лісів, різання дерев тощо. Несолідний хайкінг до водоспаду, нічна гра (знайти потерпілого), у якій я був потерпілим :) чекав поки мене знайдуть годину в лісі... тим не менше 4 незабутніх дні не лише через позитивні моменти, але й негативні, звичайно ж. Не завжди зрозумілі і обґрунтовані обговорення про НІЩО без натяку на об’єктивність внесли свій незрозумілий відбиток на часопроведення, проте й чітко дали зрозуміти ху із ху. Острови, океан, та сотні фотографій дорогою назад...
Яскравий момент – поїздка на ярмарок-конференцію у місто Террас, що за 2 години їзди від міста Принц Руперт, де власне і живемо. Знайомства з канадійцями, виступ шефа, розмови про фототехніку і фотографію в цілому, кінофестиваль гірського кіно, ніч у мотелі (який, до речі, нічим не поступається українським 3-зірковим готелям), знову спілкування, дорога домів. Не вельми приємним виявився вечір 4 жовтня через катання на ковзанах... Їхав, впав, лікарня, 6 швів на лобі. Такі от несподівані речі можуть чекати навіть на, здавалось, безпечному місці :) тим не менше мав експіріенс півгодинного чекання лікаря у кленовому госпіталі. Зате тепер знаю як шиють канадійські лікарі :). Та, зрештою, з ким не буває. Сподіваюсь за днів 5-6 знімуть шви, а до приїзду до України не буде сильно видно пошкодження голови :)....

7 вересня, неділя.

Попередні дні особливо нічим не відрізнялися від попередніх. Як завжди цікаві сюрпризи, зустрічі і те де. У п’ятницю відсвяткували день народження Жана-Француза і Віталіка у піцерії. Вчора, тобто в суботу, мали потлак-дінер, тобто вечеря, на яку кожен приносить приготовлену власноруч їжу. Я зготував картоплю (тушену), а Тейлор салат. Хост-мама відвезла нас у приміщення де і відбувався «прийом їжі». Була тут також і хост-сестра, яку дуууже сподобали собі українські хлопці і навіть деякі дівчата. Опісля вечері грали у настільний футбол, волейбол, теніс тощо. Перед власне вечерею грали у футбол на полі. Позабивавши трохи м’чів, проте відчуваючи свою неможливість добре грати у футбол, пішли кулінарити...
Неділя. 6 ранку, Артем встає з ліжка аби поїхати на рибалку в океан з Джеремі – хост-татом двох дівчат-учасниць. Дуууууже крутий чувак, японець зканадизований, проте довге волосся, рокерське минуле залишили відбиток на його сприйнятті світу :). Тим не менше о 7.30 я і ще 6 учасників програми на «міні-кораблі» батька Джеремі, який він реставрував власноруч, розбиваючи хвилі прямували до своєї мети... Густий туман не давав змоги бачити далі 5-8 метрів, проте надсучасні прибори навігації всередині яхти дозволили успішно добратись до цілі :) півтори години плавання, прогресування морської хвороби у Віталіка, розмови ні про що... небо голубе, туману немає, гачки на глибині 200 метрів і... перші покльовки. Халібут – англійською це означає камбала. Але не проста, а мальок!!! Мальок – 5 кг. Дуже думали чи залишати таку маленьку рибу чи «хай плаває». Після викидання «за борт» декількох кілограмових особин і редфіш – тобто якогось монстра-риби, який вдалося двічі піймати у тихих водах тавтологічного океану, рибу. Спочатку Віталік, потім Кріс, потім Жан-Франсуа, а згодом і я витягнули 4 рибинки. Відчуваєш себе рибаком, коли тягнеш таке здоровенне тіло. До того часу рибу такого розміру бачив лише по телевізору, в акваріумах і на картинках, а тут доводиться прикладати чимало зусиль аби витягнути рибку. Круто і незабутньо! Відритий океан, гори і острови з іншого боку, добра погода справили дійсно незубутні враження про рибалку. Під кінець того заняття на горизонті почали з’являтися кити! Величенькі і близенько. Зробивши близько 200 кадрів фотоапаратом, який, здавалось, змучився від постійного тиснення пальців, відчувши всю насолоду тієї подорожі, дня, можливості, розумієш, що варто було стільки часу провести в кріслі літака, автобуса, яхти, аби побачити ЦЕ!. Крім того всього бачили дельфінів. Дууууже круто.

1 вересня, понеділок.

Labor Day в Канаді. Тобто вихідний. Ми його провели як типові канадійці, дивлячись тупий американський фільм, переписуюючись з друзями по інтернету і питтям пива. Нічого особливого.

2 вересня, вівторок

Перший робочий день. Офіс World Wildlife Foundation у самому центрі міста на 3 авеню. 8.30 я біля головного входу. Знайомства, заповняння аплікаційних форм на роботу, власне робота, планування тижня, ланч, робота... 2 місяці працюватиму волонтером у досить солідній канадській компанії, яка пов’язана з екологією, її проблемами і пошуками шляхів до їх вирішення. Багато чим займаються. Мені і дівчині з програми, яка працюватиме зі мною виділили окремий офіс і 2 комп’ютера. Непогана перспектива для початку. Тим не менше, день пройшов незле. Пропустивши свій автобус додому йшов пішки близько години. Виявилось, що нас запросили на вечерю до сім’ї, в якої живуть дівчата з програми. І туди йшов пішки. Далеко. Свіжозловлена Славою риба, запечена в печі, різні салати, приправи і всяке, що важко ідентифікувати загалом справили позитивне враження про вечір, який продовжився походом до кінотеатру о 9 вечора. Заплативши майже 5 доларів за перегляд фільму отримав лише задоволення від самого кінотеатру. Звук 7 канальний, екран великий, якість відмінні, крісла м’які і не обгризені, люди не матюкаються за спинами. Мінуси того всього – тупий американський бойовик-комедія, де відрізають руки, повно крові, тупі жарти, а майже всім з того смішно. Тут розчарувався в канадійцях (лише тієї частини, яка була в кінотеатрі). По закінченню сеансу кіноперегляду нас довезли додому...

3 вересня.

Другий робочий день. Робота з комп’ютером та інтернетом. Що ж може бути краще? :) тобто гірше. 9 місяців на рік доводиться проводити перед монітором купу часу, працюючи в прес-центрі. Хочеться зміни обстановки. Змінили. Під кінець дня скручував офісні меблі. Тим не менше з роботою справилися, пішли додому, звідки хост-мазер відвезла мене і Тайлера на заняття з йоги. Медитування. Під час «акту» медитації лежачи на спині з виключеним світлом дехто заснув (у тому числі і Слава), що викликало досить очікувану реакцію з боку учасників. Морально віднайти сховані чакри у потаємних кутках свідомості – справа не з легких, проте обіцяли після декількох сеансів просвітління в думках і розумі, що варто розцінювати як спробу якогось віддаленого втручання у мозґи.

Позавчора, а саме 27 серпня мали «вечірку» з нагоди нашого приїзду, називалося це дійство – Велком паті, куди всі приносили власну їжу і там знайомились, говорили... Дивно і в той же час гордо за своїх, за українців. Лише вони можуть пити горілку з фляги перед 30-тьма дорослими канадійцями і лише канадійці дивлячись на це не будуть навіть здогадуватись, що вони роблять :) поспівали трохи пісень, поїли суші і ще всякого різного з канадської та інтернаціональної кухні.
Так вже сталося, що після півторагодинного добирання додому вночі, мені і каунтерпарту захотілося трохи українського, а саме горілки... дивно і в той же час боляче за себе, бо за ніч, а точніше за 2 години ми випили пляшку горілки і трохи коньяку, на ранок нічого окрім страшенного головного болю не було. Довелося ще вранці п’яним йти на зустріч з мером, який чомусь дуже дивно споглядав на мене під час свого спічу, себто промови. Після мерії нас чекала поїздка у так званий North Pacific Cannery Historical Village. Точніше 30 хв їзди від міста Принц Руперт, в якому то ми і дислокувались на 2 місяці. Все ніби незле, але забувши (точніше проспавши) шанс зробити собі ланч, нам виявилось страшенно ніяково, коли довелося просити щось поїсти, та ще й коли тебе болить голово. Так продовжувалось до 3 години дня, після чого я прийшов до себе і зміг розрізнити автобус від сміттєвого відра...
Вечір пройшов теж досить суттєво. Нас запросили на кемпфайр, себто на пікнік у саду будинка, де палав мікровогник і всі принесли свою їжу... найцікавішим було продовження вечора, коли зайшовши до хати до хазяїна, який до речі рокер і музикант, та ще й байкер, побачивши кімнату забиту музичними інструментами від гітар до електронних барабанів, тут ми не стримались і почали волати українські пісні до 11 години. Опісля, приїхавши домів, нас знову приємно здивували. Хост перентс подарували мені косуху (у народі шкіряна куртка), а Тейлору сорочину. Як би не було достатньо сюрпризів за один день, але поїздка до цілодобового магазину о 12 ночі по сендвічі, це, вам скажу я, не коники з зефіра ліпити. Тим не менше, купивши сендвіч за 6 доларів (це денна зарплата в Україні!!!) ми поїхали додому з чистої совістю і з повним животом лягли спати.
29 серпня 2008 року – день цікавий як і всі попередні. Едюкейшнал ектівіті дей, 45 доларів на 3 тижні, вечеря у найсоліднішому закладі міста – казино! Вечеря близько 30 доларів за людину і це за рахунок сім’ї. Ну так вже в них прийнято кожної п’ятниці їсти в казино. Бай зе вей, вже знаю де працюватиму. Це так звана World Wrestling Federation. Уупс, ні! Це Тейлор перекрутий абревіатуру WWF. Поки не можу точно розшифрувати що то означає. Не вельми тішуся з того, що маю таку от можливість там працювати, хоча час покаже. Не найгірший варіант. Мав нагоду їсти в китайській їдальні, де заплатив 6 у.йо за картоплю фрі і сік. Незле. Тейлор купив гітару собі. Тепер не даватимемо спати хост-сім’ї:). Вечір пройшов за дуууууже незлим (а я б сказав, що власне і роблю, за найкращим і найдорожчим пивом, яким коли-небудь пив – Ірландський Guinness) пивом. Тейлор мав таку слабість купити 8 залізних банок, тобто упаковку. Що ж, повторюю не раз, I love Canada! Так воно і є. Попри всі негативи, позитиву тут значно більше. А досвід і факін все інше – то і справді велика штука.
То мабуть і все за 3 дні. Завтра збираємось в гори, післязавтра – ще не знаємо, в понеділок – 1 вересня – день праці в Канаді, тобто ми вихідні. Далі робота... сподіваюсь вона мені сподобається більше, коли працюватиму там.
----
Субота, вікенд, як казали би канадійці. Гори. Не думав, що матиму можливість побувати в горах у цій країні. Що б не казали, але тут зовсім не те, що в Україні. Коли йдеш в гори, де повалені дерева під ногами вже сотні років поростають мохом, природа не тронута людьми, а рейн-форест, тобто ліс, де під ногами не звичайний ґрунт, а болото. Все через те, що в місті Принц Руперт і в околицях 2,5 тисяч мм опадів/рік (одне з найдощовитіших місць на землі). Тут ніяка мембрана на черевиках не допоможе. Запропоновано було лише сходити в гори, але як завжди АЛЕ. Ранок, кав’ярня cowpuccino (через те, що розташована на березі океану в історичному місці Cowbay, тобто коров’чий пляж), Тейлор п’є каву (я ні – дорого), сходяться люди-волонтери, які як виявилось пізніше прокладатимуть нові стежки в горах. Попивши каву і сівши в автомобілі поїхали в гори. Погода між іншим вже 3 день як дууууже малохмарна і немає дощу. Рідкість для цих мість, але. Але все-таки... Працюючи 2 години носячи відра гравію по півкілометра в одну сторону і так ходок з 20 починаєш ненавидіти краєвиди навколо, мову яку важко розумієш, постійні посмішки людей... тим не менше, волонтерська робота і справді серйозна штука в Канаді. Люди витратили 2 год свого часу аби для інших людей створити умови для ходіння до мальовничого містечка над містом, з якого видно океан, гори та острови. Незле. З одного боку, самодостатній чоловік, який має 2,5-4 тисяч доларів за рік працюючи не вельми напрягаючись – то одне діло, але коли він аж 2 години працює безкоштовно – то вже ой яке діло. Проте! Не було би воно так смішно як здавалося б, але люди і справді переймаються тим, чим українці навіть би й не подумали забивати голову. Чому? Впевнений справа тут далеко не в тому тупі канадійці чи розумні українці. Кожен по своєму дурний і розумний, і, переконаний, вони не дуже програють тій грі. Як може дурна людина заробляти стільки грошей? Як може дурна людина подати в суд на компанію, яка виготовляючи мікрохвильові печі не зазначила в інструкції до неї, що котів не можна запихати в середину? Дурна – бо запхала кота в піч, розумна – бо подала в суд. Палка має два кінці. Українець би не додумався ні до того ні до іншого. Як наслідок – сиди голодний, тобто без грошей. Американець же заробив немало грошей, подавши в суд, та ще й став відомий на весь світ. Отаке от. Тому коли дивуються з того чим переймаються люди за океаном, тепер я точно знаю, що справа тут далеко не у відсутності розуму, а скоріше навпаки, якраз дуже навіть його присутності.
Дорогою назад ми з Тейлором вирішили прокласти нову стежку на гору Mount Hays і її промаркувати (тобто почепити на дерева знаки спеціальні аби люди, які йтимуть після нас, не заблукали). Так і зробили. Чоловік, який раніше керував нашими роботами над розсипанням гравію, тепер скерував нас на, здавалось, правильний шлях... До вершини якось дійшли, побачили гарні краєвиди, помочили ноги у болотах... дорога ж назад виявилось далеко не найлегшою. Втративши (нераз) стежку, якою треба було йти, іноді прокладали нові, власні через високі зарості папороті, ялинок і ще всякої природньої гидоти, яка тоді здавалась куди ж огиднішою. Хоча вона прекрасна! Нетронута природа, вічнозелені ліси з безліччю звіряток: ведмедів, вовків, лисиць, оленів і тисяч інших їм подібних. Тим не менше, 5 годин ходіння незнайомими горами відклали неабиякий слід на м’язах і пам’яті, який, хотілося б вірити, не зникне ніколи...
Неділя. Встали з ліжок під заклики господаря сідати в автомобіль аби їхати на сніданок в одну з китайських кав’ярень в місті. Так і зробили, перед тим заїхавши по доброго знайомого сім’ї, в якій живемо. Сніданок, кава і доооовга дорога до міста Terrace, що за 150 км від того, де живемо ми. Крамниці, нові враження від гір повз дорогу, вершини яких вкриті снігом, погода, яка вже 4 день майже безхмарна і тепла, зробили поїздку неперевершеною. 2 години їзди, кемпінг для трейлерів за містом, озеро, гітара, хот-доги зроблені власноруч, спілкування з людьми, які відпочивали на кемпінгу.

Кемпінг. 500 доларів за 6 місяців платять деякі з канадійців за оренду землі під трейлер, який там перебуває весь час. Вони приїзджають час від часу. Дехто резервує місця вже 20-30 років підряд. Неподалік озеро з просто фантастичними краєвидами.
Враження від людей. Відпочивають там лише старші люди і пенсіонери. Про Україну дехто взагалі ніхто не чув (очевидно це брак освіти в Канаді), а дехто асоціює її з Росією, не знаючи навіть, що це частина СРСР. Тим не менше, приймали досить пристойно. Одна жінка, яку зустріли на «вулицях» кемпінг-селища після того як я сказав, що українець, пояснила, що її мати теж українка. Стало дуже шкода їх і всю Україну власне, коли вона ніби думаючи що жартує, запропонувала десь зустрітися в українському клубі аби прочитати адресу її двоюрідної сестри, яку залишила її мати ще до її ж народження. Виникає запитання: нахера тобі та Україна здалася тепер і якого милого ти хочеш раптом сконтактувати з ріднею до якої не маєш найменшого відношення після того як протягом 40 чи 50 років мала шанс найняти перекладача аби переклад маленький напис на папері українською мовою. Того не розумію. Хоча і вивчаю історію діаспори, але зустріч з її представником у Канаді справила неабиякий негативний відбиток на їх причетності до українців як таких. Словом, абсурд.
Інший куріоз, вже смішний. Йдемо вулицею, пані, в якої зупинилися (подруга господині) і Тейлор ведуть діалог:
Пані: Ось тут в нас дерева. Бачите, вони ніби всередині утворюють коло, через яке видно сонце. А ще там багато москітів в одному місці, вони дуже набридають.
Тейлор: А якщо кинути камінь вгору, то вони розлетяться.
Пані (здивовано): А якого розміру камінь кидати??? :)

Ну і пиво в кімнаті, де живу вже тиждень...

29 серпня.
Позавчора, а саме 27 серпня мали «вечірку» з нагоди нашого приїзду, називалося це дійство – Велком паті, куди всі приносили власну їжу і там знайомились, говорили... поспівали трохи пісень, поїли суші і ще всякого різного з канадської та інтернаціональної кухні.
Вранці вже 28 числа пішли на зустріч з мером. Після мерії нас чекала поїздка у так званий North Pacific Cannery Historical Village. Точніше 30 хв їзди від міста Принц Руперт, в якому то ми і дислокувались на 2 місяці. Все ніби незле, але забувши (точніше проспавши) шанс зробити собі ланч, нам виявилось страшенно ніяково, коли довелося просити щось поїсти.
Вечір пройшов теж досить суттєво. Нас запросили на кемпфайр, себто на пікнік у саду будинка, де палав мікровогник і всі принесли свою їжу... найцікавішим було продовження вечора, коли зайшовши до хати до хазяїна, який до речі рокер і музикант, та ще й байкер, побачивши кімнату забиту музичними інструментами від гітар до електронних барабанів, тут ми не стримались і почали волати українські пісні до 11 години. Опісля, приїхавши домів, нас знову приємно здивували. Хост перентс подарували мені косуху (у народі шкіряна куртка), а Тейлору сорочину. Як би не було достатньо сюрпризів за один день, але поїздка до цілодобового магазину о 12 ночі по сендвічі, це, вам скажу я, не коники з зефіра ліпити. Тим не менше, купивши сендвіч за 6 доларів (це денна зарплата в Україні!!!) ми поїхали додому з чистої совістю і з повним животом лягли спати.
29 серпня 2008 року – день цікавий як і всі попередні. Едюкейшнал ектівіті дей, 45 доларів на 3 тижні, вечеря у найсоліднішому закладі міста – казино! Вечеря близько 30 доларів за людину і це за рахунок сім’ї. Ну так вже в них прийнято кожної п’ятниці їсти в казино. Між іншим вже знаю де працюватиму. Це так звана World Wrestling Federation. Уупс, ні! Це Тейлор перекрутий абревіатуру WWF. Поки не можу точно розшифрувати що то означає. Не вельми тішуся з того, що маю таку от можливість там працювати, хоча час покаже. Не найгірший варіант. Мав нагоду їсти в китайській їдальні, де заплатив 6 у.йо за картоплю фрі і сік. Незле. Тейлор купив собі гітару. Тепер не даватимемо спати хост-сім’ї:). Вечір пройшов за дуууууже незлим (а я б сказав, що власне і роблю, за найкращим і найдорожчим пивом, яким коли-небудь пив – Ірландський Guinness) пивом. Тейлор мав таку слабість купити 8 залізних банок, тобто упаковку. Попри всі негативи, позитиву у Канаді значно більше. А досвід – то і справді велика штука.
То мабуть і все за 3 дні. Завтра збираємось в гори, післязавтра – ще не знаємо, в понеділок – 1 вересня – день праці в Канаді, тобто ми вихідні. Далі робота... сподіваюсь вона мені сподобається більше, коли працюватиму там.
----
Субота, вікенд, як казали би канадійці. Гори. Не думав, що матиму можливість побувати в горах у цій країні. Що б не казали, але тут зовсім не те, що в Україні. Коли йдеш в гори, де повалені дерева під ногами вже сотні років поростають мохом, природа не тронута людьми, а рейн-форест, тобто ліс, де під ногами не звичайний ґрунт, а болото. Все через те, що в місті Принц Руперт і в околицях 2,5 тисяч мм опадів/рік (одне з найдощовитіших місць на землі). Тут ніяка мембрана на черевиках не допоможе. Запропоновано було лише сходити в гори, але як завжди АЛЕ. Ранок, кав’ярня cowpuccino (через те, що розташована на березі океану в історичному місці Cowbay, тобто коров’чий пляж), Тейлор п’є каву (я ні – дорого), сходяться люди-волонтери, які як виявилось пізніше прокладатимуть нові стежки в горах. Попивши каву і сівши в автомобілі поїхали в гори. Погода між іншим вже 3 день як дууууже малохмарна і немає дощу. Рідкість для цих мість, але. Але все-таки... Працюючи 2 години носячи відра гравію по півкілометра в одну сторону і так ходок з 20 починаєш ненавидіти краєвиди навколо, мову яку важко розумієш, постійні посмішки людей... тим не менше, волонтерська робота і справді серйозна штука в Канаді. Люди витратили 2 год свого часу аби для інших людей створити умови для ходіння до мальовничого містечка над містом, з якого видно океан, гори та острови. Незле. З одного боку, самодостатній чоловік, який має 2,5-4 тисяч доларів за рік працюючи не вельми напрягаючись – то одне діло, але коли він аж 2 години працює безкоштовно – то вже ой!. Проте! Не було би воно так смішно як здавалося б, але люди і справді переймаються тим, чим українці навіть би й не подумали забивати голову. Чому? Впевнений справа тут далеко не в тому тупі канадійці чи розумні українці. Кожен по своєму дурний і розумний, і, переконаний, вони не дуже програють тій грі. Як може дурна людина заробляти стільки грошей? Як може дурна людина подати в суд на компанію, яка виготовляючи мікрохвильові печі не зазначила в інструкції до неї, що котів не можна запихати в середину? Дурна – бо запхала кота в піч, розумна – бо подала в суд. Палка має два кінці. Українець би не додумався ні до того ні до іншого. Як наслідок – сиди голодний, тобто без грошей. Американець же заробив немало грошей, подавши в суд, та ще й став відомий на весь світ. Отаке от. Тому коли дивуються з того чим переймаються люди за океаном, тепер я точно знаю, що справа тут далеко не у відсутності розуму, а скоріше навпаки, якраз дуже навіть його присутності.
Дорогою назад ми з Тейлором вирішили прокласти нову стежку на гору Mount Hays і її промаркувати (тобто почепити на дерева знаки спеціальні аби люди, які йтимуть після нас, не заблукали). Так і зробили. Чоловік, який раніше керував нашими роботами над розсипанням гравію, тепер скерував нас на, здавалось, правильний шлях... До вершини якось дійшли, побачили гарні краєвиди, помочили ноги у болотах... дорога ж назад виявилось далеко не найлегшою. Втративши (нераз) стежку, якою треба було йти, іноді прокладали нові, власні через високі зарості папороті, ялинок і ще всякої природньої гидоти, яка тоді здавалась куди ж огиднішою. Хоча вона прекрасна! Нетронута природа, вічнозелені ліси з безліччю звіряток: ведмедів, вовків, лисиць, оленів і тисяч інших їм подібних. Тим не менше, 5 годин ходіння незнайомими горами відклали неабиякий слід на м’язах і пам’яті, який, хотілося б вірити, не зникне ніколи...
Неділя. Встали з ліжок під заклики господаря сідати в автомобіль аби їхати на сніданок в одну з китайських кав’ярень в місті. Так і зробили, перед тим заїхавши по доброго знайомого сім’ї, в якій живемо. Сніданок, кава і доооовга дорога до міста Terrace, що за 150 км від того, де живемо ми. Крамниці, нові враження від гір повз дорогу, вершини яких вкриті снігом, погода, яка вже 4 день майже безхмарна і тепла, зробили поїздку неперевершеною. 2 години їзди, кемпінг для трейлерів за містом, озеро, гітара, хот-доги зроблені власноруч, спілкування з людьми, які відпочивали на кемпінгу.

Кемпінг. 500 доларів за 6 місяців платять деякі з канадійців за оренду землі під трейлер, який там перебуває весь час. Вони приїзджають час від часу. Дехто резервує місця вже 20-30 років підряд. Неподалік озеро з просто фантастичними краєвидами.
Враження від людей. Відпочивають там лише старші люди і пенсіонери. Про Україну дехто взагалі ніхто не чув (очевидно це брак освіти в Канаді), а дехто асоціює її з Росією, не знаючи навіть, що це частина СРСР. Тим не менше, приймали досить пристойно. Одна жінка, яку зустріли на «вулицях» кемпінг-селища після того як я сказав, що українець, пояснила, що її мати теж українка. Стало дуже шкода їх і всю Україну власне, коли вона ніби думаючи що жартує, запропонувала десь зустрітися в українському клубі аби прочитати адресу її двоюрідної сестри, яку залишила її мати ще до її ж народження. Виникає запитання: нахера тобі та Україна здалася тепер і якого милого ти хочеш раптом сконтактувати з ріднею до якої не маєш найменшого відношення після того як протягом 40 чи 50 років мала шанс найняти перекладача аби переклад маленький напис на папері українською мовою. Того не розумію. Хоча і вивчаю історію діаспори, але зустріч з її представником у Канаді справила неабиякий негативний відбиток на їх причетності до українців як таких. Словом, абсурд.
Інший куріоз, вже смішний. Йдемо вулицею, пані, в якої зупинилися (подруга господині) і Тейлор ведуть діалог:
Пані: Ось тут в нас дерева. Бачите, вони ніби всередині утворюють коло, через яке видно сонце. А ще там багато москітів в одному місці, вони дуже набридають.
Тейлор: А якщо кинути камінь вгору, то вони розлетяться.
Пані (здивовано): А якого розміру камінь кидати??? :)


Ось такі от справи. Дорогою назад завітали знову ж такий в китайський ресторанчик, де за 4 людини Джайніс (ім’я господині) заплатила 85 доларів. Їли правда суші та іншу китайську їжу. Досить позитивно.

Субота, вікенд, як казали би канадійці. Гори. Не думав, що матиму можливість побувати в горах у цій країні. Що б не казали, але тут зовсім не те, що в Україні. Коли йдеш в гори, де повалені дерева під ногами вже сотні років поростають мохом, природа не тронута людьми, а рейн-форест, тобто ліс, де під ногами не звичайний ґрунт, а болото. Все через те, що в місті Принц Руперт і в околицях 2,5 тисяч мм опадів/рік (одне з найдощовитіших місць на землі). Тут ніяка мембрана на черевиках не допоможе. Запропоновано було лише сходити в гори, але як завжди АЛЕ. Ранок, кав’ярня cowpuccino (через те, що розташована на березі океану в історичному місці Cowbay, тобто коров’чий пляж), Тейлор п’є каву (я ні – дорого), сходяться люди-волонтери, які як виявилось пізніше прокладатимуть нові стежки в горах. Попивши каву і сівши в автомобілі поїхали в гори. Погода між іншим вже 3 день як дууууже малохмарна і немає дощу. Рідкість для цих мість, але. Але все-таки... Працюючи 2 години носячи відра гравію по півкілометра в одну сторону і так ходок з 20 починаєш ненавидіти краєвиди навколо, мову яку важко розумієш, постійні посмішки людей... тим не менше, волонтерська робота і справді серйозна штука в Канаді. Люди витратили 2 год свого часу аби для інших людей створити умови для ходіння до мальовничого містечка над містом, з якого видно океан, гори та острови. Незле. З одного боку, самодостатній чоловік, який має 2,5-4 тисяч доларів за рік працюючи не вельми напрягаючись – то одне діло, але коли він аж 2 години працює безкоштовно – то вже ой яке діло. Проте! Не було би воно так смішно як здавалося б, але люди і справді переймаються тим, чим українці навіть би й не подумали забивати голову. Чому? Впевнений справа тут далеко не в тому тупі канадійці чи розумні українці. Кожен по своєму дурний і розумний, і, переконаний, вони не дуже програють тій грі. Як може дурна людина заробляти стільки грошей? Як може дурна людина подати в суд на компанію, яка виготовляючи мікрохвильові печі не зазначила в інструкції до неї, що котів не можна запихати в середину? Дурна – бо запхала кота в піч, розумна – бо подала в суд. Палка має два кінці. Українець би не додумався ні до того ні до іншого. Як наслідок – сиди голодний, тобто без грошей. Американець же заробив немало грошей, подавши в суд, та ще й став відомий на весь світ. Отаке от. Тому коли дивуються з того чим переймаються люди за океаном, тепер я точно знаю, що справа тут далеко не у відсутності розуму, а скоріше навпаки, якраз дуже навіть його присутності.
Дорогою назад ми з Тейлором вирішили прокласти нову стежку на гору Mount Hays і її промаркувати (тобто почепити на дерева знаки спеціальні аби люди, які йтимуть після нас, не заблукали). Так і зробили. Чоловік, який раніше керував нашими роботами над розсипанням гравію, тепер скерував нас на, здавалось, правильний шлях... До вершини якось дійшли, побачили гарні краєвиди, помочили ноги у болотах... дорога ж назад виявилось далеко не найлегшою. Втративши (нераз) стежку, якою треба було йти, іноді прокладали нові, власні через високі зарості папороті, ялинок і ще всякої природньої гидоти, яка тоді здавалась куди ж огиднішою. Хоча вона прекрасна! Нетронута природа, вічнозелені ліси з безліччю звіряток: ведмедів, вовків, лисиць, оленів і тисяч інших їм подібних. Тим не менше, 5 годин ходіння незнайомими горами відклали неабиякий слід на м’язах і пам’яті, який, хотілося б вірити, не зникне ніколи...
Неділя. Встали з ліжок під заклики господаря сідати в автомобіль аби їхати на сніданок в одну з китайських кав’ярень в місті. Так і зробили, перед тим заїхавши по доброго знайомого сім’ї, в якій живемо. Сніданок, кава і доооовга дорога до міста Terrace, що за 150 км від того, де живемо ми. Крамниці, нові враження від гір повз дорогу, вершини яких вкриті снігом, погода, яка вже 4 день майже безхмарна і тепла, зробили поїздку неперевершеною. 2 години їзди, кемпінг для трейлерів за містом, озеро, гітара, хот-доги зроблені власноруч, спілкування з людьми, які відпочивали на кемпінгу . Ну і пиво в кімнаті, де живу вже тиждень...

Кемпінг. 500 доларів за 6 місяців платять деякі з канадійців за оренду землі під трейлер, який там перебуває весь час. Вони приїзджають час від часу. Дехто резервує місця вже 20-30 років підряд. Неподалік озеро з просто фантастичними краєвидами.
Враження від людей. Відпочивають там лише старші люди і пенсіонери. Про Україну дехто взагалі ніхто не чув (очевидно це брак освіти в Канаді), а дехто асоціює її з Росією, не знаючи навіть, що це частина СРСР. Тим не менше, приймали досить пристойно. Одна жінка, яку зустріли на «вулицях» кемпінг-селища після того як я сказав, що українець, пояснила, що її мати теж українка. Стало дуже шкода їх і всю Україну власне, коли вона ніби думаючи що жартує, запропонувала десь зустрітися в українському клубі аби прочитати адресу її двоюрідної сестри, яку залишила її мати ще до її ж народження. Виникає запитання: нахера тобі та Україна здалася тепер і якого милого ти хочеш раптом сконтактувати з ріднею до якої не маєш найменшого відношення після того як протягом 40 чи 50 років мала шанс найняти перекладача аби переклад маленький напис на папері українською мовою. Того не розумію. Хоча і вивчаю історію діаспори, але зустріч з її представником у Канаді справила неабиякий негативний відбиток на їх причетності до українців як таких. Словом, абсурд.
Інший куріоз, вже смішний. Йдемо вулицею, пані, в якої зупинилися (подруга господині) і Тейлор ведуть діалог:
Пані: Ось тут в нас дерева. Бачите, вони ніби всередині утворюють коло, через яке видно сонце. А ще там багато москітів в одному місці, вони дуже набридають.
Тейлор: А якщо кинути камінь вгору, то вони розлетяться.
Пані (здивовано): А якого розміру камінь кидати??? :)

І вже вкотре привіт!

Вчора (понеділок) бігали по місту, грали в гру (більше або дорожче), правила гри: дають один пенні (один канадський цент), завозять групу людей (нас поділили на 3 групи) у різні кутки міста (з зав’язаними очима) і ми ходимо до людей і просимо поміняти один пенні на щось більше, а потім те більше на щось ще більше. Люди насправді дуже привітні і дуже сумніваюся, що така гра би була успішною в Україні. Ми поміняли цент спочатку на долар, потім долар на 2, потім 2 на м’яч до гольфа, м’яч на ліхтарик (великий для медиків першої допомоги), його на диск з фільмом, а вже фільм на такий прикол, який вішається над дверима або деінде і дає звук, коли доторкаєшся до нього... інші команди футболку виміняли і домашнє вино :). Такі от справи. Нічого особливого :) ходили вчора в гори трохи, до океану... власне не зовсім океану, а протоки, яка сполучає численні острови між собою. Круто! Природа в Канаді звичайно зовсім не така як в Україні... все зелене! Олені пасуться на газонах під вікнами, а орли літають прямо над головою! Такого в нас не побачиш, бо всіх їх давно перестриляли... автобуси стають лише на зупинках і не запізнюються навіть на хвилину, хоча всередині може їхати 2-3 пасажира. Круто! Після того всього вчора, дехто пішов у басейн, а я додому. Мій кантерпарт не вміє плавати, тому трохи з тим не повезло, але думаю не проблема, буду й сам ходити, тільки то залежить від днів, бо іноді воно коштує 4 долари, а іноді 1. для хребта плавання – досить непогана штука. Та ще й сауна там є...
Сьогодні же вранці грали трохи в баскетбол командами. Я закинув трьохочковий чистий, аж сам був у шоці, всі зацінили :). Після того готувалися до співбесіди з роботодавцями, яка буде завтра. Є вибір роботи на відкритому повітрі, а є в приміщенні за комп’ютером. Я так помислив, та й думаю вибирати щось на повітрі, бо комп’ютера ітак вистачає, а от чогось нового не завадило б. Хотіли на секонд сходити, так і не вийшло, бо затримали у музеї індіанців (музей про перші нації, які були в Канаді до Колумба). Круто досить! Пішов додому з Тейлором, зготували макарони, поїли, випили пива. Сподіваюсь сьогодні господиня зварить крабів, бо її чоловік приніс чотирьох. Вони такі завеликі як рука, аж моторошно :).
Подарував подарунки сім’ї, задоволені дуже. Маю і тобі вишитий білими нитками виріб, трохи прибрехав, що ти вишила картину, але все ж таки :) думаю тепер, що трохи зле зробив, що не брав ще однієї сумки, бо речей очевидно матиму на 2, а то й на 3 великих рюкзаки...

Привіт!

Сьогодні і вчора дощу не було, небо розвиднілось і було видно просто фантастичні види на гори. Вони трохи інші ніж наші, на вершинах снігу трохи є і хоча ми з обох боків ними оточені, не дуже холодно надворі, біля готелю.

За 2 повних дні які ми тут нічого особливого не було, якщо не ввжати особливим ближче знайомство з канадійцями, розумінням їх спийняття світу (яке, до речі, дуже відрізняється від нашого. Вони індивідуалісти і раціональні в діях, хоча є багато нюансів, про які довелося б довго писати...). Як вже писав раніше, живемо в готелі, де годують досить незле, але їжа зовсім не така як в Україні. Супи не такі, вміст теж якись дивний (овочі, яких просто немає в нас). Морква завбільшки з мізинець. Трохи пересолюють їжу. Здивувало також те, що на сніданок вони можуть накидати в одну тарілку одночасно солодкі блінчики (щось на зразок) з повидлом, сосиски, бекон і смажене яйце. Проте їжа смачна, але звикав десь 3 дні. У будь-який момент можна зайти на кухню і взяти з холодильника холодний сік (100 відсотковий), колу або інший напій, який в Україні коштував би купу грошей. І це безкоштовно! Очевидно це через те, що живемо в готелі, але тим не менше у наших готелях такого не побачиш... Граємо з канадійцями у фрізбі (кидання тарілки).

Заняття, які проходять, де нам розказують про багато всякого дивують, бо обговорюють те, над чим українці навіть би не задумувались. Це все розбавляють тупенькими іграми. Дуже круто, коли сидять 10 канадійців і 10 українців і українці говорять про них, але українською, а вони не розуміють взагалі нічого. Дуже часто траплялися казуси і ми просто сміялися з них, а вони думали, що розповіли якись жарт :).