П’ятниця, післяобід. Сиджу в червоному кріслі й читаю черговий текст. У колонках грає радіо Paradise, яке зовсім недавно відкрила для веб-редакції Аліна. Збоку до стіни притулений напакований рюкзак – я вже знаю напевне, що ночувати нині вдома не варто: до сусідки приїхали батьки. День перед тим запропонував Лісовим Чортам вчверити щось екзотичне на вихідних, але ми люди дорослі й зайняті, а всі вихідні розписані задовго до того. Відчайдушно лишаю на Фейсбуці пост із пропозицією «рванути з Києва «моря», заночувати в наметах і повернутись назад в неділю на вечір». Окрім купи лайків і захопливих коментарів за майже півдоби – жодних конструктивних пропозицій. …до 23:30 п’ятниці! Коліжанка Віта зголосилась їхати.


Ранок суботи. Віта вранці поїхала в офіс по спальник (планували ночувати в наметі). Загалом же «планування» в плани не входило, тому навіть остаточну локацію для вакації вибирали за півкілометра до одеської об’їзної…


Фігачить сонце, в плеєрі вдруге крутиться mp-3 з піснями а-ля класік-рок 80-х, Віта поруч підспівує, на спідометрі 110. З Вітою ми знайомі з університету, навіть півтора роки знімали разом квартиру вже в Києві навпроти «ЗАГСу". З Вальою, яка спить на задньому кріслі, ми теж знайомі з універститету, але заочно. Сьогодні вона перманентно живе в Німеччині, але в Україні тимчасово дає раду з візовими бюрократичними процедурами...


Кілька зупинок, трохи більше 6-ти годин на дорогу, останніх 40 кілометрів селами одещини і... море!


«Де у вас тут можна з наметом розкластись біля пляжу?», – питаю водіїв маршрутки в Кароліно-Бугазі. Дядьки в білих сорочинках з коротким рукавом і барсєтками. Між собою говорять російською, але відповідають одеською українською: «Та нема вже тут де розкластись. Всьо розкупили. Олігархи! Всьо забудовано отелями. Не те, шо раньше – можно було в полі палатку поставити. Грузінів повно!», – каже товстіший, який зліва. «Та в нас тепер навіть етат, губєрнатор, грузін, б***дь!», – з надривом каже інший.


У прибережних готелях на ніч трьох молодих людей за 25-ть брати не хочуть. Кажуть, «ми так нє практікуєм». А не дивно, бо на паркінгах здебільшого Паджеро й Лендкрузери, а поруч пузаті дядьки з таранькою в одній і пластиковим стаканчиком розливного Чернігівського – в іншій руці. Ймовірно менш ніж на тиждень такі не їздять. Та де ж їх лише стільки береться? Мені от важко дається до розуміння мотивація багатих. Чому «папік» з сім’єю і Рендж-Ровером з київськими номерами їде на пляжі одещини/херсонщини/миколаївщини, 4 години томиться в дорозі і далі живе в дорогому, але галіменькому готелі? З галіменького готеля, до слова, лише перед початком сезону зідрали фарбу часів радянських. З іншого ж боку в Туреччині, Кіпрі, Італії чи Іспанії такі ж багаті. Буянять, мусорять, але з ол-інклюзів, масажами й спа. Жлобство? Не думау.

Після невдалих пошуків кемпінгу і відвідин кількох рісепшинів наважився піти до «приватників». 100 грн з людини і в розпорядженні кімнатка з розкладним диваном і двохспальним ліжком, голубенькими стінами, душем надворі і кухнею. Це все за 50 метрів від моря.
«Меня зовут баба Саша, а тебя как, дитё?», – вітає з порогу старша невисока жінка. Вона болгарка, її чоловік – білорус. Обоє більше 20-ти років пропрацювали в «госсовете», але обоє мають мізерні пенсії і невеликий бізнес: здають апартаменти туристам. Її сини – офіцери української армії. Зараз в АТО. Пані Олександра каже, що до Порошенка в Затоці ставляться з недовірою. «Хотя он и наш, земляк, его сдесь не любят», – каже жінка. Аргументи все ті ж: «говорил, что война закончится за 3 дня». Про Саакашвілі-губернатора, переконана, поки рано говорити. За підтримку одного з кандидатів на виборах 99-го її з чоловіком сусіди називають бандерівцями...

«Между прошлым и будущим... Есть только миг, называеться жизнь», – співає підвипивший місцевий бард десь позаду нас. Вже другу годину сидимо на пісочку за метрів 5 від моря. Сідає сонце, а ми все в телефонах рахуємо лайки на постах, бо на пляжі є фрішний вай-фай.

Піца під звуки моря на піщаному і під дуже зоряним небом, співи, купання і дуже вже добрий настрій нас «накрив» того суботнього вечора.

На фоні псевдопатріотизму і українських прапорів гарно контрастує кубинський прапор з обличчя Че

«Сладкая вата, кукуруза», – горлають пляжні торгаші вранці. Лежу на неприбраному від окурків пісочку, гострі мушлі тиснуть в спину. «Трубочкі мєдовиє, па-а-ахлава» – як і 15 років тому чути над головою жіночий голос. На щастя пані швидко проходить. Якийсь поважний з вигляду дядько вже о 9-тій замість вранішньої кави допиває пляшку пива...



«А нам все равно, мы верим в Украину», – каже пані Олександра, проваджаючи нас наступного ранку додому. Віри в її словах все ж надто мало, а ми хоча б якось намагаємось налаштувати її на позитив.

«1025 км за два дні, 35 годин відсутності в Києві, 7 з яких на сон і 13 - на дорогу. Решта - моррре. Одна з найбільш унікальних і прекрасних авантюр ever. Атлічний двіж :) і кльові компаньйонки», – написав пост на Фейсбуці як тільки приїхали з короткої, але вдалої мандрівки. Така авантюра – справа разова. Навряд чи будь-коли я б хотів її повторити: це лише спонтанна примха «побути кілька годин на морі». Саме тому я цілеспрямовано абстрагувався від рівня сервісу, себто його повної відсутності, радянських «баз отдиха» і запашка підгнивших помідорів з колективних їдалень. Не знаю, що має зробити пан Саакашвілі, аби за свою каденцію дотягнути курорти одещини хоча б до рівня болгарських. Але чи від нього це залежить? Та й чи це зараз головне? Може просто немає попиту на якість, а грошовитим дядечкам достатньо борсатись в за**аному пісочку, аби тільки зі швидкістю 200+ км/год безнаказанно добиратись з Києва до моря і байдуже, що дорогою на обочинах 15 вінків з табличками… Словом, вихідні видались пречудові, але дали добіди приводів задуматись над пересічними речима.