"Саюз нєрушимий рєспублік свабодних...", – ледь чутно грає лише мелодія колись гімну "Союзу приречених держав". Кожен рядок вірша переривається гучним "БАММ". Попри мороз суботнього післяобіддя, десь півтори години вже після виступу президента, біля Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні людно. Чимало дітей у супроводі батьків і лампадками в руках. Несуть їх до найвищого, 30-ти метрового пам'ятника меморіального комплексу – свічі пам’яті. Свіча – символ незнищенності української пам’яті про пережиті трагедії...
"Слався, атєчєство наше свабоднає... БАММ", – в голову лізуть слова вже гімну Росії. Спадкоємиця СРСР, держава-агресор і окупант після свого утворення замінила лише слова в головній пісні країни. А чому б і ні? Підпиляли форму, а зміст – ні. Тим більше, якщо методи все ті ж...
На вшанування пам'яті до меморіалу я втрапляю щороку відколи живу в Києві.
А взагалі дуже складні цього року вихідні передостаннього тижня листопада: учора річниця Майдану, сьогодні – свічка у вікні в пам'ять про 4 мільйона українців, яких винищила голодом така ненависна мені радянська система.
Біля меморіалу багато молоді. Журналісти збирають коментарі в поодиноких бабусь, яким з вигляду за 90. Оператори й фотографи непоспішаючи роблять завершальні кадри. Перші – найбільш рейтингові (з президентом, прем'єром і мером) вони, ймовірно, вже надіслали своїм редакторам для публікацій у вечірніх випусках новин.
Хтось палить свічку, жінка несе колоски пшениці, але найбільше вже традиційно тут різнокольорових лампадок. Таких, як залишають на цвинтарі біля могил.
Але все ж у Києві як зараз, так і минулого року під час Майдану існують паралельно різні світи. Від ст. метро Арсенальна до меморіалу пішки – 7 хвилин швидкої ходьби. Вже на третій хвилині розумієш, що ця субота нічим не Інша від попередньої і тієї, що була 3 тижні тому.
У переходах все досі продають заварну каву з вершками і шуби зі шкірзамінників за 7 тисяч гривень...
Це тоді, коли українці як помирали масово в 30-х, так і тепер, у 2014, коли помирають через того ж ненаситного сусіда.
Якщо існують закони карми, то стільки поганого, що українці отримали на плечі за кількасот останніх років, мали б повернутись бумерангом чимось кращим. Хочу вірити, краще не за горами... Але те, що 80 років опісля трагедії в центрі Києва холодного суботнього вечора десь зараз горить кілька десятків тисяч вогників, – те краще, що в пам'ять про невинних можуть робити нащадки...
А ще – позаяк, ми, українці, після стількох випробувань вже інші, – принагідно толерантно згадати державі-агресору й окупантам коли, де і хто заснував Москву.
Дуже сильний фоторепортаж з сьогоднішнього відзначення раджу дивитися на сайті газети "День".
Blogger Comment
Facebook Comment